Мар’юк Анастасія, 11 клас, Черкаський колегіум "Берегиня" Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товстоп'ят Олеся Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У недалекому минулому я посміхалася, раділа життю, мала багато планів на майбутнє, знала, що мої рідні в безпеці. Але в один момент усе змінилося... 24 лютого 2022 рік - початок жахіть, жорстокої та кривавої повномасштабної війни в Україні, яку розв’язала проти нас Росія. Без сумніву, цей день змінив життя всіх українців.

Перший день війни - страх, паніка, тривога, незнання, що буде завтра. Вирішивши, що краще буде підтримувати одне одного, тато відвіз нашу сім'ю, рідних до бабусі, а сам поїхав знову до міста, захищати рідну землю. Незабаром, а саме через декілька тижнів, ми повернулися додому. Незважаючи на хаос, який відбувався, нашому місту пощастило, воно не було в центрі активних бойових дій. Але, уявіть собі, страх і паніка все одно не покидає тебе, напруження, відчуття втоми, тому що ракети, шахеди, дрони можуть прилетіти будь-куди.

Слава Богу, дякуючи силам ППО, у Черкасах не було великих руйнувань, але останнім часом ракети завдають ударів, які рятують домівки, підприємства.

Захищати свою Вітчизну – це головний обов’язок кожного чоловіка. У нашої країни наймогутніша і зразкова армія. І день, і ніч, українські солдати несуть службу, охороняючи нашу рідну землю, свободу, незалежність та кожного з нас.  Для мене мій тато – найважливіша людина в моєму житті. Він є взірцем справжнього чоловіка. У перші дні війни, не вагаючись ні хвилинки, взяв зброю до рук і став на захист своєї Батьківщини. Він пройшов пекло Донбаса, Сумське жахіття та інші не менш небезбечні напрямки, на жаль, отримував поранення, але сміливо залишався та лікувався на позиціях. Зникав безвісти, знаходився і мужньо повертався в стрій.

Однак, пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнувся й нашої сім'ї. Після важких поранень, несумісних з життям, його серденько зупинилося...

Тато, ріднесенький мій, я й досі не хочу вірити, що тебе вже немає з нами. Тепер я ніколи не зможу міцно обійняти тебе, довго не відпускаючи, та почути твої: "Люблю! Цілую, обіймаю! Дуже сумую. Привіт. Як справи? На добраніч, моє сонечко. Скоро у відпустку! Я їду додому!!!”Моє серце і серденька маленької сестрички та нашої люблячої, ніжної мами розірвані на мільярд шматочків, а наші душі кричать від невимовного, страшенного болю. Цей біль неможливо передати словами. Він випалює зсередини.

Я дуже сумую за тобою, мій люблячий, турботливий тату. Ти навіки будеш у наших розбитих серцях і у нашій пам'яті. Ти завжди будеш поруч з нами, бо ти наш ГЕРОЙ, а ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Очевидно, у кожного, під впливом реальних трагічних подій, змінилися погляди, життєві цінності. Тепер усвідомлюєш, що в житті є найцінніше та найдорожче. Розумію, що історію творять звичайні люди, такі, як мій тато. У кожного свій шлях… Військові високою ціною здоров’я і життя виборюють мир в Україні, свободу і право українців вільно жити у своїй державі. Щохвилини, ризикуючи власним життям, вони оберігають спокій мільйонів громадян. Дякуємо їм за мужність, патріотизм, витримку і терпіння. Низький уклін усім, хто тримає опір і захищає нашу країну! Їхня незламність - це символ українського духу, свободи та перемоги, яка неодмінно буде за нами!

Зрештою, війна змінила кожного по-своєму, кожен обрав свій шлях, показав на що він здатен. За цей час ми по-справжньому стали єдиним цілим.

Спочатку нам було страшно, потім боляче, а зараз незгасний вогник в душі українців і нездоланність веде до свого шляху - перемоги, правди, миру, спокою, до якого ми хочемо прийти. Сподіваюсь, що настане час, і ми зустрінемось із тими, із ким розлучилися. Нарешті, не будемо чути тривог, вибухів, позбудемось відчуття страху і невпевненості в завтрашньому дні. Безумовно, ті, хто загинув за свободу, за мир та спокій, завжди будуть у наших серцях, думах, бо ми ніколи їх не забудемо. Вічно житимуть у спогадах, нашій пам’яті.

Слава Україні! Героям Слава! Україна - понад усе!!!