Алла Анатоліївна виїжджала з Охтирки лише на короткий час. Зараз вона знову вдома і чекає на Перемогу.

Мені 52 роки. Ми з родиною живемо в Охтирці. У мене є діти, чоловік.

Війна застала нас вдома. Ми спали. Зателефонували куми і сказали, що вже бомблять Білопілля і Глухів. У нас все почалося десь о дев’ятій ранку –  росіяни вже були тут.

У мене інвалідність, то були труднощі з усім. Особливо з ліками. Але моя сестра займалася волонтерством і допомагала мені. Вода та їжа у нас були.

Бомбили нас. Літаки кружляли над нами, бомби скидали. Ми в погребі ховалися.

Мій син на початку війни був у Сумах. Ми з ним зустрілися під Полтавою аж 16 березня. Були зелені коридори, нас туди вивозили автобусами. У нас в Полтаві родичі, тож ми тиждень там були. Собачку з собою забирали.

Звісно, це все дуже важко було пережити, але ми вже звикли, навчилися боротися з панікою.

Сподіваємось, що скоро війна закінчиться. А там – Бог його знає, як воно буде. Хочеться, щоб майбутнє було таким, як раніше: щоб діти ходили до школи, ми на роботу, працювали заводи, магазини. Щоб ми жили так, як раніше.