Моя родина складається із дружини і двох дорослих дітей. У перший день повномасштабної війни я побачив, як летіли ракети у бік Запоріжжя. Вдома ми залишалися до останнього, аж поки у жовтні не влучило у наш двір і все знесло. Шифер здуло, я намагався все полагодити під обстрілами. Розумів, що якщо покинемо дім, він взагалі розпадеться.
Це були касетні бомби. Сусідів поранило. Чоловіку роздробило кістку, ребро, печінку, жінці - лікоть. На сусідній вулиці взагалі немає будинків. Ніби 45 рік. Я такого ще не бачив. Ось це був шок.
Перші місяці від початку війни у нас не було ні газу, ні світла - нічого. Труби були розбиті, дроти порвані. Їх неможливо було полагодити, бо все було розбите вщент. Ми сиділи в погребі і вже навіть звикли до обстрілів, хоч вони й посилювалися.
Після влучання ми вийшли із погреба. В машині було розбите заднє і переднє скло, вся обстріляна, бак тік, колесо спущене. Потихеньку я її підрихтував: поставив запаску, заклеїв плівкою. Що змогли, зібрали в машину, і виїхали до Запоріжжя. Забрали з собою кішку через два тижні. А тут, де ми зараз живемо, є папуги. Доводиться їх якось розділяти.
Думаю, що війна не закінчиться ні сьогодні, ні завтра. Сподіваємось на наших партнерів і на їхню допомогу. Щоб дати так по зубах русні, щоб не хотілося їм більше воювати.
