Тетяна провела 35 жахливих днів у бомбосховищі Маріуполя. Після пережитого, каже, її вже не лякають навіть фільми жахів. Вісім російських авіабомб влучили просто в будинок, де вони ховалися, та найстрашнішим було не це, а плач голодних дітей, які просили пити.

Голод, спрага, вода з закинутого колодязя, що мала смак мулу, залишки їжі, приготованої на вогнищі, люди, що помирали на очах… У підвалі помер чоловік її сестри, і його вороги навіть не дали поховати – тіло залишилося просто неба.

Тетяна пам’ятає мовчазну напругу в дорозі зі зруйнованого міста - жоден з пасажирів не знав, чи доживе до кінця цього шляху. І згадує сльози радості, коли вперше почула українську мову.

Тепер вона мешкає в гуртожитку Центру «ЯМаріуполь» у Дніпрі. Щодня молиться за близьких і ЗСУ, несучи в серці віру в мир і повернення додому.