Сергій з родиною виїхав з окупованих Пологів. Росіяни його «освободили» від роботи, власного житла, одягу. Він втратив усе, що мав. До того ж банк просить знайти спосіб погасити кредит.

До початку війни я з родиною та батьками мешкав у місті Пологи Запорізької області. Зараз ми у Запоріжжі. Виїхали, тому що жити в окупації було неможливо. До того ж, батьки похилого віку – їх потрібно було вивезти, тому що не працювали ні лікарня, ні банки, ні аптеки.

В перший день війни я був удома. Чекав спокійно на схвалення дворічної робочої візи в Прагу, на яку ми з родиною подали документи: я, дружина і старший син. А рано вранці подзвонила моя перша дружина і сказала, що почалася війна. Я не повірив. Таке в голові просто не вкладалося.

Я - дитина Радянського Союзу. У мене не було навіть думки, що наші країни можуть воювати. Але сталося так, як сталося. Шок. Повний шок.

Найперше – я зіштовхнувся з фінансовими труднощами. Я вже більше року в Україні не жив, не працював, бо виїздив трудитися за кордон. Тепер залишився без нічого: без майна, без засобів до існування. Виїхали, все залишилося вдома: і в мене, і в батьків. Нині орендуємо квартиру в Запоріжжі. Складно все це пережити. Дружина з меншим сином - за кордоном. У перші дні війни я їй сказав виїздити туди. Вона працює там за двох. Менший син навчається дистанційно. Я виїхати не можу. Так і живемо: я і двоє літніх хворих батьків.

Найбільше мене шокували звірства, лють ординська, ненависть тих, кого ми вважали братами в минулому.

Дуже багато в мене знайомих земляків, які в підвалах сиділи, пережили катування, допити, нелюдське ставлення. Із багатонаціональної російської армії звірствували більше за всіх саме росіяни. Оце, мабуть, найважче.

Розлука з сім'єю дається важко. Уже майже рік ми не бачились. У квартиру моїх батьків заселилися окупанти. Про свою я нічого не знаю, тому що зв'язку з містом практично немає – лише інколи доходять окремі звістки. Ми залишились без нічого, у нас одягу немає. Допомога настільки маленька, що купити за неї нічого неможливо.

Банківська система наша, я так розумію, війну не сприймає як форс-мажор, це теж пригнічує. Дзвонять: «Знайдіть способи погасити кредит». Війна ніяк на них не впливає.

Усе-таки війна – це як лакмусовий папірець, що проявляє й найкращі, й найгірші риси людей. Я на багатьох подивився по-іншому. Дуже багато було моральної підтримки, відчув людське ставлення. Є оця згуртованість земляків – тих, хто залишився, скажімо так, голими й босими. Звичайно, ставлення до армійців наших, до героїв. Те, як країна згуртувалася й підтримує їх, дуже зворушує. Мав би змогу й надалі працювати за кордоном – і сам би фінансово допомагав регулярно. Але, на жаль, маємо те, що маємо.

Після окупації морально найважчим, було проїхати блокпости, спілкуватися з окупантами. Впродовж 30 кілометрів від Пологів до Оріхова ми проїхали шість російських блокпостів.

Колона рухалась повільно. Важко було відчувати приниження. Коли на під'їзді до Оріхова ми побачили перший український блокпост, було таке відчуття, наче з-під води винирюєш. Мабуть, годин вісім ми їхали ці 30 кілометрів до Запоріжжя. Найдовшою, звичайно, була дорога до Оріхова. Я вже не такий молодий, а хлопців і трішки молодших чоловіків до трусів роздягали, обшукували. Це дуже важко.

Ми поїхали саме до Запоріжжя, тому що знайомі батьків надали можливість тут жити. Їхати десь далі фінансової можливості у нас немає. Батькам дорога дуже важко дається. Все-таки 75 та 63 роки. І є надія, мабуть, що все-таки звідси ближче буде додому повертатися. Якщо буде куди.

Прогнози – річ невдячна, але я думаю, війна закінчиться тоді, коли весь світ перестане боятися того лисого карлика й надасть відповідь – одну, але потужну. Бо в чомусь його переконувати, щось доводити - сенсу немає. Домовлятися з цією країною просто немає про що - після всього зробленого, після їхнього ставлення до цивілізованого світу, коли вони чорним називають біле... Має бути тільки перемога. Мій двоюрідний брат виїжджав із Маріуполя, сидів не один місяць із родиною в підвалах. Розказує, що і досі в його носі стоїть трупний запах - не може цих відчуттів позбутися.

Я мрію, щоб діти були щасливі, влаштовані. Хотів би попрацювати за фахом, бо я був змушений з рідною професією розпрощатися, поїхати на заробітки за кордон із сім'єю. Не знаю, чи буде така можливість, але хотілося б ще попрацювати вчителем. Я цій професії не один десяток років віддав. І хочеться миру на рідній землі. Це головне. А далі все буде, все зробиться й наживеться.