Лисенко Анастасія, 9 клас, Запорізька гімназія №62

Вчитель, що надихнув на написання — Щимянова Олена Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вітаю, тебе, мій читачу! Мене звати Анастасія, мені чотирнадцять і все своє життя я живу у Запоріжжі. Враховуючи сучасні реалії – близькість фронту, постійні обстріли, тривоги, багато хто дивується, що тут ще лишилися люди. Що ж трапилося зі мною за 1000 днів війни? Ця історія дуже схожа на тисячі інших, які можуть розказати тобі запорожці, харків’яни, херсонці, донеччани, але вона саме моя! Тож, пориньмо у мої спогади…

Перші 365 днів. Цей перший рік війни пройшов під гаслом: «Панікуймо, гуртуємося, втрачаємо!». 22 лютого 2024 в нас у школі був карантин через коронавірус (і ми його вважали найстрашнішим жахіттям!) і вчителі проводили онлайн уроки, ніхто не розумів, що коїться, тоді ще до Запоріжжя ворожі війська не підійшли так близько.

Дуже яскраво пам’ятаю день народження моєї сестри – 7 березня – тривога, вимкнене світло і торт зі свічками, тиша…

Облаштовуємо собі укриття, прощаємося з рідними, які від’їжджають за кордон, як тоді думали на невеликий термін…Місяць не працювали школи, заводи, підприємства, транспорт ходив із великими затримками, почали зникати продукти, хлопці та дівчата йшли захищати Україну. Потім навчання відновили, заводи почали працювати й всі з острахом чекали, що ж буде далі…

Другі 365 днів. Цей рік війни пройшов під гаслом: «Співчуваймо, рухаємося, боїмося!». Дуже багато внутрішньопереміщених осіб оселилося саме в Запоріжжі. Люди з окупованих міст: Мелітополь, Енергодар, Гуляйполе, Кирилівка. До нас у будинок переїхала родина з Мелітополя. Чоловік, дружина, собака. Там у них в місті була квартира, робота, а тут - все починати спочатку. Всі у дворі допомагали один одному, стали мов одна сім’я. Багато вчителів виїхало за кордон та ведуть онлайн уроки звідти. Почалися блекаути! Це просто жах! Вчитися майже не можливо! Планшет і телефон не витримують навантаження. А люди? Вони тримаються! Нас не здолати! Повністю оновила свій плейлист – пісні виключно українською та англійською.

Дуже хочеться будувати плани, але після чергового потрапляння у житловий будинок, є бажання просто не прокидатися через вибухи.

Новини категорично перестала читати. Дуже приємно, що все більше людей у Запоріжжі розмовляють рідною солов’їною мовою. Шкода, що є й такі, які не розуміють, що мова народу, то наша ідентичність. Хоч і у минулому багато держав намагалося нас асимілювати, але в них нічого не вийшло!

Треті 366 днів. Цей рік – високосний. На один день більше. Під яким же гаслом він проходить? Може «Розпачу, трагедії, суму»? Ні! Не повірите! Дістало боятися. Гасло цього року: «Підіймаємося, відбудовуємо, єднаймося!». В серці квітне думка про нашу перемогу. Я рухаюся вперед. Всі ніби ожили, звикли, я б сказала  - усвідомили дійсність. Вже не страшно подорожувати Батьківщиною, адже наші захисники та захисниці  - найкращі! Побувала у різних куточках України: Вінниця, Київ (двічі). Беру участь у всіх проєктах на які вистачає часу і сил. Ось зараз починаю розуміти, чому мама завжди казала, що у добі не вистачає 25 години.

Почала відвідувати онлайн курси з нейробіології. Написала декілька картин (дуже пишаюся собою), мені подобається малювати - відпочиваю душею. Розвиваюся у програмуванні, графічному дизайні, хоча це здебільшого просто хобі, але хто знає…

Влітку вступила до волонтерської організації, брала участь, як волонтер у благодійному заході на підтримку внутрішньопереміщених осіб. І нехай багато я там не зробила, просто працювала аніматором, але

я бачила очі тих дітей та їхніх батьків, в них не було суму – усі раділи: сонячному дню, гарній компанії та добрим людям.

Попереду не кінець 9 класу, роздуми куди піти, де жити, як жити, а початок нового шляху.

Дякую, читачу, за те що був зі мною усі рядки цього твору. За весь цей час багато, що змінилося. Наша сім’я зміцнила, я сама стала іншою, зараз дивлячись на початок вже не впізнаю себе. Ми всі подорослішали, виросли, стали стійкішими. Слава Україні! Героям Слава! Слава нації!

Смерть ворогам!