Я звичайний житель міста Лебедин Сумської області, мені 19 років. Жили ми собі мирно, все було добре до початку війни, і в перші дні було досить спокійно, тільки чутно вибухи на околиці. А вже через декілька днів почалося бомбардування авіацією нашого міста. Два рази влучили недалеко від мене - метрах в двохстах, і ще по інших частинах міста було влучання в житлові дома.

Ми облаштували сховище у підвалі. Запасів їжі вистачило, бо бабуся закрила багато чого і залишила в підвалі, тому з припасами в нас не було проблем.  

Шокували наслідки бомбардувань нашого міста: автопарк розгромили майже повністю. У будинку, що був поруч, повилітало все, і в коледжі повилітали всі вікна. Мене шокували всі новини по Україні. Я не розумію, як можна було дійти до таких звірств.

Після бомбардувань, я не міг нормально спати. Боявся знову почути звуки літака, а після них – вибух. Звісно, було дуже страшно. 

Коли звільнили Сумщину і Харківщину, я був неймовірно радий. Я поступив у Харківський політех і був дуже радий, що за тиждень звільнили дуже багато території Харківщини. Наші викладачі також дуже раділи. 

Зі мною жив мій товариш, колишній однокласник. Якби не він, мені було б набагато складніше. Після бомбардувань він допомагав мені лагодити дах. Моя бабуся була постійно на нервах, ще у мене є молодша сестра – їй було вісім років. То друг хоча б нам допомагав, розряджав становище.

Мені здається, війна затягнеться на дуже довго: років два - так точно, бо росіяни устаткувалися на захоплених територіях. Думаю, нашим військовим буде складно відвоювати територію, але вірю, що це станеться якомога швидше.

Дуже сильно хотілося б поїхати назад до Харкова на навчання, або навіть просто поїхати. Просто жити, чогось досягати.