Сім’я Інни ще в чотирнадцятому році переїхала з Донецька до Маріуполя. Це місто стало їм рідним, і вони у найстрашнішому сні не могли уявити, що зроблять з ним російські війська. А найгірше те, що діти переживали всі жахіття поруч із дорослими. 

Я з моєю родиною проживала у Маріуполі. О шостій ранку 24 лютого мені подзвонили з роботи і повідомили про початок російського вторгнення. В той же день моя родина запаслась їжею та необхідними речами, щоб пережити ситуацію, що склалася.

До останнього ми не могли уявити, що з нами буде, бо були впевнені, що все мине, як і у Донецьку в 2014 році.

Ми навіть не могли уявити такого жаху, який нам згодом довелося пережити.

В 2014 році я на сьомому місяці вагітності була змушена залишити Донецьк, де прожила вісім років. Потрапивши під обстріл у мікрорайоні Широкий, я швидко виїхала та переселилася разом із своєю родиною до Маріуполя. Це були прекрасні вісім років життя. Маріуполь став для нас другим домом, і я досі не можу повірити в те, що з ним зробила російська федерація!

З кожним днем ситуація в Маріуполі погіршувалася: не було жодного погодженого зеленого коридору, доходили розмови про обстріли цивільних автівок при виїзді з міста. Це дуже лякало, тому ми з родиною продовжували знаходитися там, бо не розуміли, чого нам далі очікувати і як безпечно вибратися з міста. 2 березня о п’ятій вечора наш мікрорайон Кірове обстріляли ракетами.

Це було таке жахіття, якого я не могла очікувати. Ми за всі ці вісім років були знайомі з обстрілами важкою артилерією, але ракети – це набагато страшніше. Вони пронизують будівлі, немов масло, руйнуючи все вщент на своєму шляху.

Ця подія дуже підкосила мій фізичний стан – я довго не могла прийти до тями. Враховуючи, що поряд були наші діти, семи та десяти років, я тільки заради них змогла зібрати себе докупи, і ми спустилися у підвал нашої дев’ятиповерхівки.

З того часу почалось справжнє жахіття: підвальне життя, виживання на мінімумі продуктів, відсутність комунальних послуг. Ми стали просто первісними людьми. Обстріли тільки посилювались, виїхати з міста безпечно було неможливо.

Гуманітарна катастрофа об'єднала всіх маріупольців. Ми виживали як могли, обмінювалися продуктами, речами першої необхідності, одягом, взуттям... Враховуючи, що не було води, світла, теплопостачання, всі люди ділилися один з одним запасами води, свічок, ліхтарів. Було дуже холодно, погодні умови нас просто загартовували.

Нам нічого іншого не залишалося, як одягати по декілька речей на себе, щоб якось зігрітися. Це страшно згадувати.

21 березня, коли ми просто, можна сказати, викарабкувалися з міста, на блокпосту бойовики днр затримали і взяли у полон мого чоловіка. Він у минулому – співробітник поліції, вони про це дізнались.

Мене бойовики також дуже непристойно перевіряли на причетність до співпраці зі структурами, які діють на супротив агресії рф. Вивернули все авто під час обшуків, а потім силою змусили залишити блокпост. Я вимушена була рятувати дітей сама. Тільки першого квітня змогла доїхати до міста Дніпро. А мій чоловік провів тридцять днів у полоні в селищі Оленівка.

На шляху з Маріуполя до Дніпра я зустріла стільки українців, які, можна сказати, врятували мене і моїх дітей! Я за всі свої 38 років не зустрічала стільки хороших людей. Ми всі підтримували один одного. Це неймовірно, як війна всіх об'єднала.

Мене зворушило до глибини душі, коли ми, нарешті, доїхали до першого українського блокпоста. Не можу навіть передати свої почуття!

Це, напевно, можна порівняти із ситуацією, коли ти міг загинути, але хтось різко взяв тебе за руку і висмикнув із лап смерті. Це було таке щастя, ми всі плакали та обіймали військових на блокпосту.

Перше, що мені нагадує про найстрашніші події – це очі моїх дітей, які бачили все це жахіття. Я досі прошу в них вибачення за те, що не вивезла їх із Маріуполя ще 24 лютого. Вони були вимушені все це пережити – адже з кожним днем ситуація тільки погіршувалася, і вони нарівні з дорослими вчилися виживати. Я не можу себе за це пробачити.

Намагаюсь робити все, щоб діти зараз були щасливі, але коли дивлюсь на них, мені їх так шкода, цих маленьких хлопчиків, які так рано подорослішали.

Всіх речей, в яких ми виїжджали з міста, я позбулася, щоб більше нічого нам не нагадувало про цей жах. В мене лишились тільки фото- та відеодокази мого зруйнованого дому.