Світлана Сергіївна займається волонтерством у Миколаєві й всіляко намагається допомогти українцям, які опинились у скрутному становищі

Вибух, який пролунав 24 лютого, змусив мене прокинутись рано-вранці. Напередодні ми з чоловіком часто обговорювали можливе вторгнення, але він постійно мене заспокоював. Кожен у моїй родині сподівався на краще, але прийшла війна, а разом з нею - розпач, сльози, постійні обстріли, бомбардування і багато смертей. Ми живемо у Миколаєві, і всі його мешканці знають про війну з першого дня: не з фото і розмов, не з новин і репортажів, а з реального нашого життя.

Перший місяць наша родина майже не виходила з підвалу. Ми не мали змоги ні поїсти, ні відпочити, ні сходити у туалет. Похапцем ми заряджали телефони вдома, набирали воду, їжу і постійно прислухалися до вибухів.

Найбільший біль завдає картина, яка постійно була у мене перед очима вночі: вдягнені наші діти, які сплять, притулившись одне до одного на бетоні, який ми з сусідами застеляли ковдрами, килимами й картоном. У цей момент ми сидимо на табуретах, намагаємось вести тиху розмову і постійно чекаємо вибухів. Цей біль не вщухає досі.

Наше місто перебувало багато днів без води, але дякуючи волонтерам і просто добрим людям, проблема потроху вирішувалась. Ми й сьогодні продовжуємо наповнювати ємності питною водою, бо в кранах тече солона і жовтувата рідина.   

Наша родина з п'яти сімей перебуває разом у Миколаєві. Ми спілкуємось, допомагаємо чим можемо, підбадьорюємо і несемо одне одному любов і добро. 

У своєму житті я багато років допомагала людям у тяжку хвилину, проводжаючи в останню путь. Я займалась поховальною справою, щодня бачила сльози, нестерпний біль і розпач. Наразі, я - волонтер Червоного Хреста, і відчуваю, що це моя роль. Я виконую ту місію, яку поклали на мене Господь і саме життя. Я знаю, що можу і вислухати, і втішити, і промовчати.

Головне - що я допомагаю і відчуваю себе потрібною людям.

Напередодні війни у мого чоловіка був день народження - ювілей. Ми довго вагалися, чи святкувати, але все ж таки зібралися у родинному колі. На згадку залишилось відео і фото, де вся наша родина щаслива, з посмішками й вірою у щасливе майбутнє. Саме ці речі залишилися на згадку про мирне життя.