Гнатов Євгеній, 9-а клас, ліцей №2 ім. А.П. Бахути

Вчитель, що надихнув на написання — Новікова Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях у цій війні почався після четвертої години ранку 24.02.2022 року. Я прокинувся через вибухи падаючих бомб. Спершу я не зрозумів, що відбувається. Але потім, від жаху я не міг навіть поворухнути пальцем. Єдине, на що вистачило сил, це накритися з головою ковдрою. Звуки вибухів, здавалося, перевертали всі мої нутрощі. Навіть тепер, часами, коли я чую подібні звуки, у мене все стискається всередині.

Зранку, коли моя родина хоч трохи отямилася, зібравшись, ми почали шукати, де укритися. На той момент, як сказав батько, панував повний хаос. Вийшовши із заціпеніння, переживши страшний стрес, я не міг їсти, і мене кілька днів нудило.

Долаючи страх, борючись з холодом, голодом і незручностями,

ми ховалися у сирих, смердючих каналізацією та грибком підвалах. Батько виходив на пошуки їжі і води. 

На щастя, електрику не вимикали і ми готували на електроплитці те, що у нас було.

Через тиждень, коли стало зрозуміло, що нам відносно нічого не загрожує, ми повернулися у свою квартиру. Потроху ми почали звикати до автоматних черг, вибухів бомб, гуркіт ракет. Хоча від цього всього так само стискалося всередині, але я вже міг змусити себе рухатися і продовжувати жити. На мій величезний жах не було Інтернету, мобільний зв'язок працював погано. Єдиний "плюс" полягав у тому, що мені не потрібно було ходити до школи. Але зв'язатися із друзями, сходити у гості або пограти на дворі я не міг.

Я ніколи не цікавився політикою, новинами і всілякими, як мені здавалося "дідівськими" справами. Але з розмов батьків я чув, що йдуть важкі для ЗСУ бої. 

Сусідні до міста села, зрівнюють із землею, мирні люди гинуть, зникають безвісти або під час спроби виїхати їх знищують цілими родинами, включаючи маленьких дітей. 

Від цих новин ставало лячно, але боявся я не за себе, мені чомусь здавалося, що зі мною нічого не може статися. Я боявся за свою маленьку сестричку, яку по-братньому люблю.

Минали довгі тижні в окупації, трохи налагодилася комунікація між людьми. Мої батьки змогли відводити мене в гості до мого друга кілька разів на тиждень, на кілька годин. І це вже було вершиною задоволення, адже без Інтернету і спілкування, під цілодобовим гуркотом бомб, тріском автоматів можна було зійти з розуму.

Тим часом мої батьки, які не бачили перспектив для майбутнього родини в окупації, вирішили виїхати. Я дізнався, що родини друга, однокласників, знайомих також планували виїжджати.

Були приготування, збори, прощання з рідними, смуток через те, що доводилося залишати майже все, що я мав: друзів, іграшки, затишну кімнату, звичне життя. А далі довга, виснажлива дорога у невідомість, піші переходи з важкими валізами і маленькою сестричкою крізь численні блокпости і кордони.

На одному з кордонів, вдень, батька забрали на допит і ми, молячись за його повернення, під дощем дочекалися його лише уночі.

Нарешті наша родина вирвалася з пащі "асвабадителей" і нас прийняли у центрі для біженців. Вперше я був за кордоном. З подивом слухав батька, який розмовляв іноземною мовою, вирішуючи якісь нагальні проблеми. І вперше для себе я усвідомив важливість вивчення і володіння іноземними мовами, якими я часто нехтував, вважаючи їх непотребом. Це був мій перший життєвий урок, який я запам'ятав назавжди.

Далі події пролітали, як кадри кіноплівки. Клац ‑ і я вже в іншому місті без друзів і без мови. Клац ‑ нова школа, нові друзі і все рідше спілкування зі старими друзями через велику відстань, відсутність спільних тем для розмов, різницю інтересів, які з'явилися вже на нових місцях. Спочатку я навіть сварив батьків за наш від'їзд із дому, тоді мені було незрозуміло, навіщо все це.

Але життя триває, я навчаюся у двох школах ‑ українській і місцевій. Цього навчального року закінчу їх обидві. Тепер, озираючись навкруги, я бачу позитивні і негативні сторони цієї країни та України. Я отримаю два дипломи і після нашої перемоги, здобувши вищу освіту, хочу повернутися додому та змінити життя на краще.

Я вірю у ЗСУ, вірю у наших людей, вірю у наших союзників і бачу їх підтримку, вірю в себе, адже за мною моя родина!

Слава Україні! Героям Слава!