Родина Алли Володимирівни на початку війни втратила житло і всі речі. Поневіряючись країною, вони зустріли щирих людей, які надали їм допомогу. Зараз живуть тільки надією на нашу перемогу       

На початку війни я була у Харкові у дочки. Приїхала до неї з міста Рубіжне Луганської області після похорон матері, не в змозі залишатися один на один з думками в самотній квартирі. Перебувати в Харкові планувала недовго, тому з собою взяла небагато речей першої необхідності та кішку, яку не змогла ні з ким залишити.

24 лютого моя родина прокинулись від гучних вибухів та дзвону розбитого скла у вікнах. З надією на швидке закінчення десять днів я з родиною провела у холодному та сирому підвалі, без світла та зв'язку.

Найважче було психологічне неприйняття ситуації, боротьба зі страхами за родину та безнадійність, почуття спустошеності і велике бажання вижити.

Після прямого  потрапляння снаряду в домівку, в підвалі якої ми ховалися, було неможливо в подальшому використовувати це сховище, тому ми вирішили рухатися до метро.

Пересуватись вулицею було неможливо через постійні обстріли. Ми змогли перебігти тільки до сусіднього підвалу. Більше додому ми не повернулися: залишилися з речами які були з нами.

З перших дні війни, коли одразу закрилися усі магазини та зникла питна вода, а запаси їжі були мінімальні, за відсутності електрики ще й зіпсувались продукти в холодильнику. Багато часу ми їли тільки залишки печива та шоколадні батончики.

Щасливий випадок та добрі люди допомогли вибратися з Харкова - так почалися наші нескінченні переміщення в пошуках тимчасового та безпечного прихистку.   

Приємно зворушили люди на Буковині, які надали нам тимчасовий притулок. Вразила їх доброзичливість,  щирість, бажання від усього серця поділитися тим, що вони мають, - житлом, одягом, їжею, предметами побуту - з незнайомим людьми, які потрапили в скрутне становище. Вони довели, що війна - це біда всієї країни.        

Зараз я і моя донька з онуком мешкаємо  разом у Києві, але без надії на майбутнє.  Не маючи куди повертатися, я та родина доньки втратили  роботу, звичне життя, друзів, а головне - свою домівку.

Усі мої речі залишилися в старому житті, яке зветься «життя до війни». Ми і зараз живемо, нібито в страшному сні.

Наразі я отримую пенсію та держдопомогу. Донька втратила роботу і намагається знайти нову, бо прожити на кошти, які надає держава, дуже складно.             

Надія на скоріше закінчення війни  та моя родина надають мені сил прокидатися кожного ранку.