З першими обстрілами Людмила втратила не лише спокій, а й чоловіка, який покинув її з новонародженим сином на руках та підростаючою донькою. Танки та стрілянина наклали відбиток і на здоров'я старшої дитини, дівчинка досі тремтить від різких звуків. Жінка мріє про мирне життя та процвітання селища, яке спорожніло.

Про минуле залишилися лише світлі та теплі спогади, ми жили, будували плани, працювали.

Коли почалися обстріли, ми тільки на Бога сподівалися. Підвалу не було, ми не ховалися. Я ходила на роботу. Під час війни я дитину народила, а чоловік втік, покинув нас. Він ховався, досі його немає, а я не ховалась.


Навколо страшне діялося, на очах людей убивало. Зараз все занепадає, наше селище вимирає. Роботи немає, люди намагаються виїхати, дуже мало мешканців залишилося, дітей мало.

Мрію, щоб усе налагодилося, щоб робота була. Щоб діти мої майбутнє бачили, мир був обов'язково, діти у добрі жили та здорові.

У мене донька ходить у шостий клас і хлопчик-першокласник. Коли були обстріли та танки їздили, донька злякалася сильно, я її до психолога возила. Вона досі боїться грому та сильних стуків.