Мені 24 роки. У мене є п’ятирічна дитина-інвалід. Ми жили в місті Токмак Запорізької області.

Коли почалася війна, я лежала в лікарні в Запоріжжі.  О п’ятій ранку почула вибухи. Зайшов завідувач відділення й сказав узяти з собою документи та спуститися в сховище. Я хотіла зняти гроші з картки й поїхати додому, але мені не вдалося цього зробити. Потім по мене приїхали тітка з дядьком. 

Під час окупації Токмака ми чотири дні просиділи в підвалі. Було страшно виходити на вулицю. Якось я йшла до стоматолога повз російський блокпост - навіть не дивилася в бік військових. Вони крикнули вслід, щоб я підійшла до них. Я зробила вигляд, що не почула. Після того більше не ходила одна по місту. Боялася, бо були випадки зґвалтування. 

Окупанти давали гуманітарку з таким виразом обличчя, ніби ми їм щось винні. Поводилися зухвало. Ходили по домівках. Забрали колишнього учасника АТО. Він інвалід. 

Росіяни побили його, переламали всі пальці на руках. Мабуть, ще й голодом морили, бо він дуже схуд. А іншого чоловіка переїхали бронетранспортером.

Мені було страшно за дитину, тому ми з нею виїхали. Зараз живемо у брата в Запоріжжі. Він винаймає трикімнатну квартиру. Мама з бабусею залишилися в Токмаку. Я дуже за ними сумую. 

Мене вивезли тітка з дядьком наприкінці серпня. У той день був страшенний обстріл. Ми їхали й пили заспокійливе. 

Дай Бог, щоб війна швидше закінчилася й більше не було жертв.