Наталія Ігорівна жила в Ізюмі під постійними обстрілами, поки місто не звільнили українські військові

Мені шістдесят п’ять років. З першого дня війни, й навіть під час окупації, я живу в Ізюмі, Харківської області. Я нікуди не виїжджала.

Звичайно, я пам’ятаю не тільки перший день війни, але й наступні. У нас почались сильні обстріли та авіаційні бомбардування. Десь вже п'ятого чи шостого березня в нас був відсутній зв’язок. Потім зникло світло і газ.

Ми пів року жили під постійними масованими обстрілами. Ми дуже морально травмовані.

Взагалі, у нас евакуації не було в місті - точніше, вона не була організована. Всі самостійно виїжджали. Ми не мали змоги виїхати. Обстріли були постійними, і треба було вибирати: чи в погребі сидіти, чи їхати. На нас все сипалося, і ми не знали, чи вб’ють нас, чи н. Та й рухатись нічим було, і нам просто нікуди було їхати.

У нас не було ні води, ні газу, ні світла. Не було продуктів, все було розбите. Нас просто обстрілювали з усіх боків. Усі гуртувались невеликими групками по десять або п’ятнадцять осіб. Ось, наприклад, у нас було одинадцять людей – це мої діти, знайомі моїх дітей та сваха. Всі жили в нашому гаражі. У нас не було ні погребу, ні підвалу. Всі сиділи цілодобово й боялися вийти.

Десь дванадцятого березня у двадцяти метрах від нашого дому прилетіла авіабомба. Нам знесло дах, вирвало всі вікна, двері, все посипалося, деякі стіни зруйнувалися.

Біля нас є невелика криничка - десь у трьохстах метрах від нас. Нам доводилось туди ходити під постійними обстрілами, там багато людей травмувалось. Готували їжу собі на вогнищі на вулиці, навіть коли у березні був мороз тринадцять градусів.

Під час обстрілів я постійно переживала за дітей. У мене є десятирічна онучка. Страшно, що дитина все розуміє і каже, що це «Гради», або «касети». Страшно, що діти все це пережили. На щастя, в кінці літа діти виїхали, коли вже біля нас прилетіла ракета. Вони зараз в Європі.

Багато моїх знайомих загинуло. Про це не можна казати без сліз. Одну мою знайому просто розірвало на шматки у своєму дворі. В неї залишився десятирічний хлопчик. І як йому було розповісти, що його мама так жахливо загинула? І таких історій багато. Росіяни постійно грабували місцевих, обшуки були.

У нас був обшук шостого вересня, він тривав три години. Ми під автоматами сиділи у дворі, нас чотири чоловіки охороняли. Нам не дозволяли вставати, навіть в туалет не давали сходити.

Все в нашому домі перевертали й звинуватили нас, що ми були в територіальній обороні. І нас вже хотіли забирати у підвал, почали й очі зав’язувати, але щось у них там сталось, і вони нас не забрали. Могло статися все що завгодно з нами, бо коли людей забирали, вони вже не поверталися.

Я хочу сказати, що дуже складно боротись зі стресом. Мені кожну ніч сниться війна, дуже важкі думки. Хочеться думати про щось гарне, але постійно сниться війна. У нас зараз немає громадського транспорту, на велосипедах їздимо. Коли я їду містом, то дуже важко дивитись на зруйновані будинки. На горі, де ми ловили зв’язок, кожен будинок зруйнований. І там, на цих руїнах, квітнуть троянди.

У нас не було світла взагалі, і люди вже почали шукати та благати спеціалістів, які ремонтують електромережу, щоб дали світло, хоч на деякий час. І люди почали ремонтувати під обстрілами, взяли на себе всю відповідальність за це. І вони робили це все для людей, а не для окупантів, бо неможливо вже було жити без світла.

Війна закінчиться тоді, коли у наших хлопців в ЗСУ буде достатньо зброї. Вони молодці, просто чудові. Я за них молюсь і в день, і в ночі. Вони такі вмотивовані. Ми їх бачили, коли вони зайшли в наше місто. Ми їх цілували, обіймали, допомагали, як могли. Треба більше зброї, але це не від нас залежить: на жаль, нам доводиться її просити. Сподіваюсь, що хлопці визволять всю нашу Україну.