Ми – багатодітна родина. Коли почалася війна, ми мали десять неповнолітніх дітей. Двоє навчалися у технікумі, у Луганську після дев'ятого класу, решта – у школі. Нині старша донька вже заміжня, проживає в Лисичанську.

Було нормальне життя. Діти вчилися, чоловік уже був на пенсії. Він є учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Ми займалися сільським господарством. Ходили до церкви та прославляли Бога. Так мешкали до війни.

Зрозуміли, що все змінилося, коли в нас перекрили дорогу. Це було десь у середині чи наприкінці червня 2014-го. Не можна було ні в'їхати, ні виїхати із села. Хліб нам привозили з Камишного, там є пекарня. Продуктами ділилися із сусідами, хто чим був багатий. Майже тиждень жили відрізаними від усього світу.

Під час обстрілів багато людей ховалися у підвалах, хтось у амбулаторії. Там великий підвал, але, звичайно, все село не поміститься. Ми залишалися вдома та молилися.

Війна змусила нас зробити свою свердловину. Питна вода знаходиться глибоко, близько лише ґрунтові води. Великих перерв із відключенням електроенергії не було. Ми вже звикли до цієї ситуації. Але виникли інші труднощі, наприклад, з транспортом та роботою.

У травні 2015 року в мене загинули син та чоловік. Довелося пристосовуватись, я весь час переживала за дітей.

У Луганську, на тому боці, у мене мама, на той час вона ще була жива. Треба було відвідувати її, допомагати. Сюди вона не могла переїхати. Тут були свої проблеми, мені треба було піднімати дітей.

Хотілося б забути всю війну. Я навіть не знаю, як би ми виживали, якби не гуманітарна допомога. Ми отримували продуктові набори Фонду Ріната Ахметова. Завдяки цьому могли трохи заощадити. Потрібно було десь знайти гроші, купити та привезти все додому. А так нам допомогу привозили до села. Тоді ми залишилися без машини, бо в нас водив тато. Діти були ще малі за віком і водити не могли. Тому гуманітарна допомога для нас грала дуже важливу роль. Нам допомагав і Червоний Хрест та NRC [Норвезька рада у справах біженців]. Нашу сім'ю не залишили без уваги.