Курганський Юрій, учень 10 класу комунального закладу "Безруківський ліцей" Дергачівської міської ради Харківської області, Харківська область Харківський район село Безруки
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гужва Вікторія Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

Добрий день, друзі. Мене звати Юрій, я учень 10 класу. Живу в мальовничому селі Безруки Дергачівської громади Харківської області. Так, саме в тій громаді, яка одна з перших прийняла удар підступного ворога та стала щитом для Харкова. Ніколи не думав, що буду розповідати власну історію війни, яка, на жаль, і досі доповнюється з кожним днем. Сподіваюся, що зможу передати ту атмосферу, той страх, той біль, який був пережитий мною за ці більш ніж півтора року.

Січень. На всіх телеканалах одна й та сама тема: "Можливий початок повномасштабного вторгнення росії". У нашому ліцеї почали проводити заходи на випадок надзвичайної ситуації: лекції, тренування якнайшвидше спуститися до бомбосховища тощо. Проте майже ніхто з моїх однокласників не сприймав ці тренування, як щось важливе. "Яка війна? Ви хоч самі розумієте, що говорите?" — обурювалася більшість із них.

Двадцять третє лютого. Моя мати зібрала так звану "тривожну валізу". У ній знаходилися документи, трохи їжі, вологі серветки. Вона ніби відчувала якусь небезпеку. Саме в той день з'явилась неабияка тривожність. "Невже буде війна, та, про яку нам так багато розповідали наші бабусі й дідусі?" — крутилося в голові увесь вечір. Відповідь не змусила довго чекати…

Двадцять четверте лютого. Кожного разу, коли мені нагадують про цю дату, по всьому тілу пробігають сотні мурашок. Навіть зараз. Перший почутий вибух. Його звук можна порівняти з величезною, надзвичайно сильною грозою, а вібрацію землі — з падінням неподалік багатоповерхівки. Майже вся Україна в той день зупинилась. Заводи, офіси, підприємства, заклади освіти… Але не люди. Я вважаю, що саме в той момент ми всі об'єдналися, як ніколи.

Перший тріск над головою, перший спуск у підвал, холодна ніч на дерев'яному піддоні. Страх, сльози, слова батьків про те, як захистити себе в разі, якщо їх не стане. Жахливі звуки колони рашистської техніки в моєму селі, нічний бій і розгром нашими захисниками ворожої танкової колони. Мій перший (за війну) привезений свіжий хліб, розтоплений сніг замість води. Я не забуду цього вже ніколи.

Приблизно через два тижні вимкнули світло. Я втратив зв'язок зі своїми найкращим другом Іваном.Через деякий час почали заряджати телефони за допомогою генератора знайомих, та зв'язку все одно майже не було.

Початок квітня. У село зайшли наші військові, проте знати, що це були саме вони, ми не могли. Останнього разу, перед вимкненням світла, у нас була трохи інша інформація щодо маркування військових. Тоді нам говорили, що жовті стрічки в ЗСУ, а білі в рашистів. Це ж були військові з синіми стрічками. Серед них згодом побачив знайомі обличчя хлопців з тероборони. Наше село стало сірою зоною. Вибухи не вщухали. Ворожі касетні бомби спалювали будинки. Щоденні «прильоти» знищували оселі, убивали людей. Назавжди в пам’яті залишиться маленька Маргаритка, яка загинула на подвір’ї власного будинку з лялькою в руці.

Усією сім'єю ми вирішили покинути село. Увечері, перед від’їздом, який мав бути наступного дня, я вирішив вийти надвір і просто, можливо востаннє, подивитися на наш будинок. На той дім, у якому я навчився ходити, їсти, розмовляти. Ще раз згадати місце, яке навчило мене манерам, сформувало характер.

Саме в цей момент у мене з’явилася ідея зателефонувати другові. Та все було марно. Не чутно гудків, а з ними й надії. Проте вже через хвилину мені передзвонив невідомий абонент, це був номер іншої країни. Іванове «алло» не сплутаєш ні з чим. Тяжко передати ті щасливі емоції, ті сльози радості від почутого. Наша розмова була короткою, але надзвичайно сильною.

Наступного дня покидаю рідний дім. Як виявилося пізніше, на рік. Перший блокпост, перевірка документів — і ось я вже в більш безпечному місці, де з'явився мобільний зв'язок, інтернет, магазини. Згодом перевезли до себе свого собаку та ще трохи речей.

Успішна Харківська операція ЗСУ у вересні 2022 року усунула небезпеку артилерійських обстрілів нашого населеного пункту та Харківщини. Звільнено Козачу Лопань та Цупівку. Ці сусідні села були окуповані в перші дні війни. Восени того ж року батьки почали їздити додому. Потроху прибирали , навідували рідних, знайомих, а взимку повернулись додому, залишивши мене з бабусею в Пересічному. Матуся говорила, що так поки що буде безпечніше. Згодом і я повернувся до рідної хати.

Тринадцяте лютого 2023 року. Мій батько приєднується до лав ЗСУ (окремий кулеметний взвод). Наразі він знаходиться на Донецькому напрямку, знищуючи ворога та захищаючи нас. Він — герой, як і всі інші воїни Збройних Сил України. Я дуже вдячний татусеві, що пишу це есе українською мовою. І поки він не повернеться додому, поки він не зніме з себе камуфляжну форму, для мене триватиме війна, навіть якщо вона закінчиться для всіх.

Ще чути постріли з кордону, вибухи жахливих ракет С-300, що летять на мій Харків. Та віра в ЗСУ, у наш народ, у мого батька надає наснаги жити задля майбутнього моєї мужньої країни. Про це й міркую зараз, сидячи в садку під яблунею. Ох і рясно ж вона вродила цьогоріч! Розквітне вона й навесні, і це точно будуть квіти нашої перемоги. Уже уявляю, як ми з батьком гомонимо під яблунею, а з хати чути запах духмяного хліба, такого, як у перші дні війни. Його випікають з любов’ю матуся з бабусею. Ну ось, усі зібралися. "Мене забули!" — раптом чуємо голос мого друга Івана.

Дай, Боже, мирного неба. Колись розповім це дітям та онукам. А поки що треба жити!