Світлану з сином чоловік вивозив з Охтирки на самому початку війни, коли були сильні обстріли. Через три тижні вони повернулись, бо Світлані треба було працювати, а синові – навчатись у школі 

Ми з чоловіком і дванадцятирічним сином жили в Охтирці. У нас була робота, навчання, відпочинок - все було дуже добре. 

24 лютого зранку чоловікові подзвонив родич і сказав, що почалася війна. Ми вже слухали давно по телебаченню про тривожний чемоданчик. Узяли той тривожний чемоданчик, портфель дитини, рюкзак – і пішли до мене на роботу. Я працюю в державній установі. Побачили, що черги в банкоматах і на заправках. 

До 12 години я була на своїй роботі, чоловік на своїй. Коли вже танки по місту їхали, ми прибігли додому й пішли в погріб. А до цього ми ще не усвідомлювали до кінця. Він ще хотів їхати на заправку, але почув вибухи й зрозумів, що вже не до заправки. 

У перші дні якраз до нас прилітало, тому сиділи в погребі. Повиносили гуртом усю консервацію й сиділи. Дитина дуже злякалася. Ті літаки прокляті!

Ми згуртувалися й бігали через кожні пів години в той погріб. Трусилося все, двері відчинялися. 

У нас центр міста весь розбомбили. Я працювала в міській раді – її вже нема. А потім, у кінці місяця, окупували Тростянець і гатили по окраїнах. Чоловік нас вивіз. Ми спочатку думали - в Полтаву на поїзд. Але чоловік нас машиною вивіз до Волинської області. Туди наші родичі вже виїхали з Сум, ми там жили три тижні. Дитина в перший день казала: «Господи, я хоч виспався!» Дуже добре нас там прийняла жінка-пенсіонерка. 

Коли у нас все затихло, ми повернулися, бо дитині потрібно було навчатися, а мені працювати. У нас відновили роботу органи місцевого самоврядування. Ми переїхали до іншого приміщення і працюємо. От сьогодні тривога – дитина сидить у хаті, ніде не виходить, онлайн-навчання нема. Ми дослухаємося до сповіщень, бо останнього разу в березні як бабахнуло – у нас стіни трусилися! Та хоч нічого не пошкоджено. 

Звичайно, були проблеми з постачанням продуктів, ліків. Дуже великі черги, але добре була налагоджена робота нашого гуманітарного штабу, який міська влада організувала. Продукти завозили. Чоловік брав у цьому участь: розвозив по домах людям. А ми встигли щось купити. Не голодували. У нас і постачання було більш-менш. Потім гуманітарка пішла - легше стало. Фонди переважно літнім людям дуже допомагали.

З комунальними послугами майже нормально було. Як тільки щось траплялось – все дуже швидко відновлювали. Перебої були, але не такі страшні. Зараз набагато гірше зі світлом: графіки і все таке. 

Коли тепла не було – сиділи біля обігрівача, бувало, що й по 24 години. Але щоб цілодобово без світла – такого не було. У нас же навіть електрики загинули на мінах, коли працювали. 

З рідними одне одному дзвонимо, допомагаємо. Якось згуртувалася наша родина. Навіть ті родичі, що виїхали, допомагають. 

Я дуже хочу, щоб швидше закінчилась війна, щоб мій син жив нормально. Щоб навчався. Бо зараз сидить удома й світу білого не бачить, спілкування нема жодного. Ми раніше дуже багато подорожували. Розвивали його, займалися ним, бо в нього проблеми зі здоров’ям. Дуже хочеться, щоб війна закінчилася швидше й було менше жертв. Я хочу, щоб було все добре і щоб більше ніхто нікого не вбивав. Щоб дітки нормально росли й щоб у них не було такого настрою, як зараз. Вони ж усе бачать і розуміють.