Я проживала в місті Миколаєві з чоловіком та сином. Мені 26 років. Як почалася війна, чоловік поїхав на службу. А ми з дитиною виїхали до батьків в Миколаївську область в село і тут проживаємо на даний момент. 

Я перші вибухи зустріла наодинці з сином. Чоловік був далеко від нас. Я намагалася взяти себе в руки, щоб захистити нас. Взагалі це дуже неприємні спогади. Але для нас все добре закінчилося - ми швидко покинули місто.

Ми думали про те, що може бути війна, але відганяли ці думки. У нас, скажемо так, був план: ми знали, що поїдемо до батьків і там будемо вирішувати, що робити. 

О п’ятій ранку були перші вибухи, а вже о сьомій батько вже був у нас. Він нас забрав. Заторів ще на той час не було - ми доїхали добре, без проблем. 

Найголовніші труднощі це те, що по факту наша сім’я залишається без чоловічої підтримки, тому що і чоловік мій, і батько служать, ми переживаємо за них. 

Син зростає без батька. Найважче переживати розлуку та хвилювання за рідних наших: за чоловіка та батька. Звичайно, болить душа за інших. А допомагати можна тільки фінансово - більш ніяк.

Сам початок війни був шоком, потім - щоденні новини: масові поховання, загибель людей. Це найстрашніше. Мені дуже боляче за воїнів. У них немає вибору. У них є тільки одна ціль - звільнити Україну. Дуже боляче, як гинуть наші воїни. Вони йдуть до останнього.

Ми віримо в нашу перемогу, Звісно, хотілось би, щоб війна ось зараз закінчилася. Але розумію, що так не буде. Ми віримо в ЗСУ.