Мені 67 років. Мешкаю в місті Лебедин Сумської області з двома внуками. Одному – двадцять років, іншому – двадцять два. Їхні батьки померли. Менший закінчив коледж. Старший працював у Києві, залишився без роботи. Живемо на мою пенсію. Обробляємо огород. 

24 лютого я прокинулася від вибухів. Близько дев’ятої ранку приїхали знайомі і розповіли про обстріли Сум. Перші три дні у нас було більш-менш тихо, а потім почалися обстріли. 

П’ятого березня метрів за триста від нас впала ракета. Були пошкоджені автопарк, заправка і три житлові будинки, в одному з яких жили мої знайомі. Вони прийшли до мене. Ми разом сиділи в погребі під час обстрілів. 

Я з онуками живу у приватному будинку. Вода у нас своя. Запаси продуктів мали. Через десять днів від початку війни відкрилися магазини – я відстоювала чергу й купувала необхідне. 

Моя дев’ятирічна внучка живе зі своїми батьками в селі, яке було в окупації. Я не мала зв’язку з ними. Зараз їхнє село деокуповане. Я хочу, щоб був мир, щоб мої внуки більше ніколи не бачили війни.