Мені 59 років. Я з чоловіком живу в селищі Гродівка Покровського району Донецької області. До війни працювала вахтеркою на шахті. Зараз – на пенсії по інвалідності. Чоловік теж пенсіонер. 

Коли почалася війна, була на роботі. І я, і мої колеги розгубилися. Ми взагалі не могли повірити в те, що сталося. Не знали, що робити.

У нашому селищі не велися бойові дії, але бували прильоти. Також ми чули вибухи в Авдіївці. 

У Гродівці мешкають наші діти зі своїми сім’ями. Ми з чоловіком, невісткою і двома онуками, трьох і п’яти років, виїжджали на чотири місяці в Полтаву, а діти залишалися, бо мали ходити на роботу й доглядати господарство. Жили в гуртожитку Полтавського аграрного університету, в якому навчається ще один наш внук. Дуже вдячні керівництву навчального закладу за те, що прихистили нас, а також Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу. 

Перші кілька днів після повернення додому я дуже боялася вибухів, а потім звикла до них. Коли ближче лунають, ховаємося. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, щоб Україна процвітала, щоб дітям і внукам було добре.