Війна постукала в наші двері несподівано, як і до всіх українців. Нам довелось переїхати, до рідного Краснопілля їздимо рідко, лише терміново по документам. Зараз діти вчаться жити в Сумах, школа онлайн і життя в страху. Маю надію, що цей жах скоро скінчиться, бо все те, що чули мої діти - танки, гради, колони орків, літаки, що летіли скидати бомби на Охтирку - нехай зітреться з їх спогадів.

Краснопільська громада була постійним коридором для орків, вони просто вганяли в страх і тоді, і зараз. Але ми вистоїмо. Важче було з дітьми виживати. Спали в коридорі на підлозі, підвал облаштували, їжі не було. Важко було все. Важко пояснити, чому нас прийшли вбивати... Допомогло те, що вдома була картопля, овочі, консервація. В магазинах не було нічого. Це страшні часи, коли ліків не було, черги кілометрові і молоко давали по 1 літру, в кого діти.