Бичкова Дар’я, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія № 59 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Захарченко Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Спогад пече, розлука гірчить безпідставно...   Марко Терен

Святкова ніч… На порозі 2022 рік… Уся наша родина зібралася за новорічним столом. Приємно зморені, але в піднесеному настрої чекаємо на 24:00. Менша сестричка принесла кожному чистий папірець та ручку – будемо писати про найбажаніше… «Я так прагну побачити всіх близьких та рідних, хто в свій час залишився в Луганській області!»

А через півтора місяця ВІЙНА!!!

24 лютого. Ранок… Коли я прокинулася від перших незрозуміло гучних вибухів, то відразу не повірила в те, що відбувається. Але мамині слова: «ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА…» – запульсували в мені, я ніби не дихала, все навкруги завмерло. Жах і розгубленість огорнули мене. Ніхто з нас ще не розумів масштаб майбутньої катастрофи. Почалася метушня…

Усі разом подалися до найближчого укриття. Дорога здавалася безкінечною. Крики, волання, істерики не тільки дітей, а й дорослих.

У бомбосховищі людей було хтозна-скільки, вони тулилися один до одного, щось запитували, щось вирішували, читали новини та обмінювалися інформацією. Я ж залишилася наодинці зі своїми думками, такими важкими та нав’язливими, й відлунням вибухів, які було так чутно…

І от майже 1000 днів Україна у війні, а я пам’ятаю все, як учора.

Перші два тижні ми жили в бункері. Налякана, я думала про найгірше, одна й та ж думка свердлила мій мозок: «Чому в ХХІ столітті цивілізовані країни вирішують питання війною?..»

Після чергової серії потужних вибухів батьки почали збирати речі. Як не  хотілося їхати з рідного, комфортного в усіх відношеннях Харкова!

Почувалися  розбитими, зневіреними, а ще: їхали в нікуди, не знали, де зупинитися, конкретної цілі не визначили, просто бігли від війни… Дорогою затрималися в невеличкому селі Харківської області. Там було затишно, привітно й спокійно, здавалося, ніби війна відступила. Але новини не тішили, тому все частіше згадувала свій дім, хвилювалася, чи не зруйнує його чергова ворожа ракета. Відволіктися від цих негативних думок допомогли нові знайомства. Як виявилося, порозуміння та товариськість приходять тоді, коли найменше на них очікуєш. Це були звичайні прості селяни, які відразу після звістки про приїзд переселенців, прийшли знайомитися. Саме вони підтримали нашу сім’ю у важкий період не тільки лагідним словом, а й реально, надаючи допомогу в усьому, чого нам не вистачало.

Так, було багато історій, які можна розповідати годинами… Настрій потроху вирівнювався. З’явилося бажання не існувати, а жити!

… Майже рік ми в Харкові, такому українському, своєму, доглянутому місті!.. Але люди змінилися, переживши стільки болю. Тепер кожний достеменно розуміє, що людське життя – найважливіше в світі. І тільки неймовірна сила та стійкість надалі загартовують нас, харківців, надають наснаги та віри в ПЕРЕМОГУ!