Війна застала мене в Києві, де я працювала. У перші години було важко повірити, що це відбувається насправді. Рідний Старобільськ тоді вже був під обстрілами. Росіяни стрімко наступали, знищували місто. Я постійно думала про дочку, яка залишалась на Луганщині, і страшенно за неї переживала.

Перші дні війни я провела у метро. Там було дуже багато людей. Усі налякані, з речами, з дітьми, з тваринами. Ми спали на сходинках, бо місця не вистачало. Було холодно й тісно, але це здавалося єдиним безпечним місцем. Потім пригнали вагони, де можна було хоча б трохи відпочити. Я ночувала там, поки не стало спокійніше.

Коли вибухи почали лунати рідше, я вийшла на поверхню. Поступово життя ніби відновлювалося, хоча страх нікуди не подівся. Так я і залишилася в Києві. Тут тепер живу, працюю, намагаюсь триматися.

Донька залишилась в окупації. Я не бачила її вже два роки. Дуже хочу повернутись додому, коли настане мир.