Антіпіна Анастасія, 9 клас, Конотопський ліцей №9 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Плаксіна Людмила Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Вечір двадцять третього лютого двадцять другого року був звичайним. Я із задоволенням збиралась до школи, перекладаючи підручники та зошити. Поробивши всі справи, солодко заснула у своєму теплому ліжечку.

Рано-вранці крізь сон я почула розмову мами з татом по телефону. Тато саме перебував в іншому місті у відрядженні. Він прокинувся від страшних вибухів, але так і не зрозумів, що насправді сталося.

Мама йому розповіла, що почалася війна. Від почутого я розплакалася. Матуся підійшла до мене, пригорнула та заспокоїла, сказала, що все буде добре. Хоча ненька й не подавала виду занепокоєння, але в її очах була розгубленість. Я зібралась духом, почала складати тривожну валізу, згадуючи шкільні знання. Пролунала гучна сирена, від якої знову стало моторошно. Ці звуки я не забуду ніколи. Ніколи і ні за яких обставин. Вони вкарбувалися у мою підсвідомість навіки, тримають і зараз у полоні тужливого настрою.

Перші дні ми провели у сирих темних підвалах, майже без сну та їжі.

Звідусіль доносилися звуки вибухів, стрілянини. Усі були налякані. Розповіді про війну я часто чула від свого прадідуся, але тоді це не так сприймалось. І ось все це насправді. Місто в окупації.

Йшли дні, кожен ранок я чекала на перемогу, але закінчення цьому жаху не було. У моєму будинку, де проживало багато сімей, стало порожньо та самотньо, люди відправилися в безпечні місця. Ця картина нагадувала апокаліпсис. Про щось подібне мені бабуся розказувала з Біблії. Навіть небо стало сірим, холодним. Життя набувало іншого відтінку. Мої емоції змінювались від страху до ненависті, від пригніченості до боротьби. Плани та мрії набули іншого сенсу.

Йде третій рік повномасштабного вторгнення. Кожного разу, йдучи містом, зустрічаю справжніх героїв, які ціною власного життя оберігають та захищають нас.

Дивлюся на них (а їх, повірте, багато), одразу стаю ніби сміливішою, упевненішою. З невгамовним болем та тугою в серці оглядаюсь на зруйновані будівлі навколо. Зламані долі, втрачені життя, зруйновані надії. Невже це справедливо?

Жах, сум, біль. Що ж це коїться, навіщо? Відповіді немає...

Попереду ще все життя, упасти на коліна я не маю права. Потрібно мріяти, допомагати, відбудовувати, планувати. Багато людей втратили житло, здоров'я, родину, але не втратили надію жити, радіти, боротися.

Дякую Богу, що маю змогу насолоджуватися кожною миттю поряд з рідними, ціную ці моменти.

Кожне випробування, яке нам принесла війна, вчить бути дорослішими, сильнішими. Ми — незламний народ, не здамося, поборемо. Перемога буде за нами. Україна сильна, вільна та єдина, а воїни — непереможні! Слава Україні — Героям Слава!