Калінченко Дар’я, 10-А клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 162 Харківської міської ради», м. Харків

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кучер Ольга Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року… Це мав бути звичайний день: я із сестрою пішла б до школи, тато з мамою на роботу. А ввечері – зібрались би за столом…Але… Хіба я могла подумати, що може бути якось інакше?

Мене звати Даша, мені 16 років. Я народилася і живу в Харкові. Як й інші харків’яни, я обожнюю своє місто, це мій світ, моє життя.

Уранці 24 лютого мій світ був зруйнований… Я пам’ятаю, як мати та молодша сестра плакали, як батько не знав, що робити і куди їхати, а я просто сиділа в кімнаті і не могла повірити в те, що в моїй країні війна. У моєму рідному та квітучому Харкові! Я чула звуки вибухів і боялася навіть поворухнутися. Я не вірила, що в двадцять першому столітті люди не можуть вирішити проблеми словами.

П’ята ранку: Харків обстрілюють, мої друзі пишуть мені, що їдуть із міста. Я плакала. Ми всі плакали… Збирали речі, документи, батьки старалися нас підбадьорити. І до останнього сподівалися, що все дуже швидко минеться.

Моя мати працює провізором в аптеці. І навіть 24 лютого пішла на роботу. Ми всією сім’єю благали її залишитися вдома, але вона не слухала нас, хотіла допомогти людям.

Перші дні були найстрашніші: обстріли, вибухи, ночі в підвалі, нестача їжі, води та світла. Коли було дуже страшно, я малювала. Чесно кажучи, малювання не моє хобі, але розмальовування картин за номерами допомагало мені впоратися зі стресом. Найстрашніше було тоді, коли ми почули літаки. Один із них пролетів прямо над нашим будинком. Стіни трусилися, сипалася стеля, а потім ми почули сильний вибух, - прилетіло в дім наших родичів. У той момент здавалося, що це кінець. Життя зупинилося.

Батько прийняв рішення їхати з Харкова. У моїй голові тоді не вкладалося, як можна поїхати з рідного міста, з дому, як таке трапилося, що в моїй країні війна, що нас обстрілюють та бомблять, що мої друзі роз’їхались по різних куточках світу?! Як через все це взагалі може пройти дитина?

Як виявилося, найстрашніше ще попереду. Наступного дня прилетіло в двадцяти метрах від мого будинку. Розтрощені вікна, зруйнована стіна і безлад в кімнатах. На щастя, нас удома не було.

Через декілька днів друг нашої сім’ї пропав безвісти, він пішов добровольцем до армії і зник. Через місяць нам надіслали його фото. У той же день, як він долучився до ТРО, в їх гуртожиток прилетіла ракета – він загинув. Це була для мене дуже близька людина. Завжди позитивний, щирий, чесний та справедливий, готовий прийти на допомогу. У червні ми повернулися до Харкова і поїхали на цвинтар, аби знайти його могилу. Це зайняло дуже багато часу, так як він був похований як «Невідомий». Було дуже важко морально. Я плакала, в мене просто душа розривалася через те, що загинула світла людина - його більше з нами нема…

Немає сумніву в тому, що хоча б один із нас втратив когось із близьких на цій війні. Вона змінила кожного. Вона кривава, жорстока та безжальна, безліч смертей та втрат… Але життя триває. Ми всі, українці, турбуємося про військових, які захищають нашу країну, тривожимося за живих та вшановуємо загиблих. Кожна історія заслуговує бути почутою, кожен пережив і переживає найстрашніші моменти свого життя. Але ми обов’язково впораємося, пройдемо через усі випробування. Не можу не згадати цитату з книги Сари Дж. Маас «Двір Крил і Руїн», яка допомогла мені морально у складний період мого життя: « Війна ще довго залишатиметься зі мною після завершення невидимим шрамом, який із часом, може, і зблякне, але не щезне». Саме тому настав час почути наші історії.