Тогобицька Єлизавета, учениця 11-В класу, Запорізький ліцей №105

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ткаченко Оксана Алімівна

«Війна. Моя історія»

Усе почалося 24 лютого 2022 року…О п'ятій ранку російська армія здійснила масовану атаку з повітря по всій Україні і почала великий військовий наступ.

Як зараз пам’ятаю цей день…Четвер. На той момент я була у дев’ятому класі. Звісно ж, у такий час я ще спала і навіть не здогадувалася, що таке може бути. Уже прокинулась о сьомій ранку, нічого незвичного. Перший урок – правознавство. Чомусь онлайн-уроку не було, а тільки надіслали завдання, яке треба було виконати. Через деякий час я заходжу в чат-бесіду, і хтось каже, що війна почалась, а на той момент у мене не було телеграм каналів з новинами. Я не наважувалася вірити тому, що сказали. Очікувала на подальші новини і слідкувала за засобами масової інформації. Коли я уже прочитала на якомусь сайті про початок повномасштабного вторгнення, усе ж таки я не вірила або не хотіла просто в це вірити. Як не дивно, я продовжувала робити завдання з правознавства.. Через, мабуть, годину прийшла бабуся зі словами “війна почалась”. Усе ж таки я не могла цього уявити, ну як це, у двадцять першому столітті війна?? Хочу зазначити, що десь у 16-20 числах лютого мені траплялися відео, де зазначалось про 23-24 дату, що щось можу бути. Напередодні в школі на зборах на початку лютого ми обговорювали всю цю ситуацію, і ніхто дуже серйозно не сприймав ці новини про можливе вторгнення на наші території.

Отже, коли прийшла бабуся, вона ввімкнула телевізор і почала слідкувати за новинами “Єдиний телемарафон”. Уже тільки тоді до мене дійшло усвідомлення, що дійсно війна почалась.

Звичайно, від незнання, що робити під час таких ситуацій, я почала збирати речі, навіть не знаючи, куди їхати. У нас був варіант, а точніше в мене, я подумала одразу їхати на дачу. Вона знаходиться недалеко від Василівки(Запорізька область). Знаючи станом на зараз, яка там ситуація, я навіть не можу уявити, щоб було, якщо ми б туди поїхали…

Перша ніч. Було дуже страшно заснути і не прокинутися або прокинутися від звуку вибуху. Перша сирена, тривога, перший похід до бомбосховища, я не відчувала себе в реальності, мені здавалося, це все сон, скоро це закінчиться. Перший місяць, напевно, ми з родиною були на готові, навіть спали одягнуті в теплі речі, якщо тривога вночі, то швидко спускаємося до бомбосховища і чекаємо на відбій тривоги.

Такий режим втомлює. Так, я скажу, що в мене були думки виїхати, тільки подалі від цього, але все ж таки я залишилась у своєму місті, щось мене тримало.

Моє життя змінилося на до та після… Деякий час я жила спогадами про 2021 рік. Щодня сумувала та навіть плакала. Війна розділила мене з моїми близькими друзями, я плакала від того, що не знала, коли ще раз їх побачу. Ще цього поки не сталося.

Також мене лякає те, що я почала забувати про мирний час, про час без війни.

Єдине, що допомагало мені – це мої домашні улюбленці. До початку війни у мене була одна кішка, яка вже жила в нас п’ять років. Влітку, навіть пам’ятаю, тринадцятого червня, у понеділок, тато приніс з роботи напівживе кошеня. Я почала за нею доглядати, це була дівчинка, дуже ослабла, але я робила все можливе, щоб вона вижила. Через два тижні їй стало краще. За цей час я до неї дуже прив’язалася, попросила, щоб вона залишилась з нами…

Їй вже півтора роки, як все же таки швидко плине час. Завдяки їй я почала себе добре почувати.

Ось така моя історія.