Жителів Єлізаветівки «пронесло»: окупанти там не жили, тільки зрідка заїжджали з обшуками і перевірками. Тому селяни розміщували у себе на ночівлю біженців, яких росіяни тримали на блокпості

Ми особисто не вірили до останнього, що таке може бути, аж поки не побачили перед селом колону три-чотири кілометри. Перед в'їздом в наше село вони зупинились - щось там складали карти, дивилися. Через наше село стара дорога прямо на Каховку, а вони в об'їзд поїхали і по-руські кажуть: «Мы говорили, што здесь переправы нет». Давно колись тут була переправа в місті, а в Другу світову німці як відходили - підірвали. У нас був тільки маленький проїзний місток, переправи не було. А потім окупанти узнали про Василівку і більше через нас не їхали. 

Росіяни як зайшли, то нас не чіпали, дякувати Богу. Вони в нас не жили, а жили в Баратівці, через річку. У нас проїздами тільки були, тож тільки заходили перевіряти документи. Я запитую, що вони шукають, а вони кажуть: «Зброю і боєприпаси». А які вони, де вони в нас могли взяти? 

Три-чотири в нас перевірки було: шукали, переривали, по погребах, по горищах, по сараях. Де могли заходити - туди і заходили. 

Нічого не брали, тільки документи, паспорти перевірили. Ми пережили спочатку окупацію, тоді наводнення і так - до сьогоднішніх днів. 

У нас виїзд був відкритий через Інгулець, на Дарівський міст в Херсон, хоч ближче було через Баратівку на Снігурівську трасу. Тож ми туди їздили, хоч в тридорога купували медикаменти і що-небудь поїсти. Пенсію там можна було перевести в готівку, як попадеш - на скільки процентів. Так ми виживали. Переживали, що літали над нами літаки і вертольоти. Жах згадувати. 

Воду качали: хоч і світла не було, фермер воду качав нам. У кожного в селі є свої запаси, і нам вистачало. Слава Богу, в окупацію їздив молоковоз херсонський - збирав молоко, хоч не по тій ціні, як хотілося. На початку не їздив, тож молоко роздавали людям, а решту виливали на кізяк, на гній. А що з ним робити, як нічого не вивезеш, не продаси, тому що немає нічого, як добратися.

У середнього сина четверо дітей - вони ніде не виїжджали, і я не виїжджав. Дочка з сім'єю у Польщі ще до війни були, а внучки були тут. Вони тут події дуже погано перенесли. Насилу виїхали - волонтери помогли. Слава Богу, вони там, зі своєю мамою. А менший в поліції робив у Херсоні. Йому сказали залишатися до останнього. Тоді сказали: «Тепер кожен - сам за себе». Вони в мене посиділи і виїхали через Давидів Брід на Миколаїв, так він і працює в поліції, тільки не в в Херсоні. Сім'я його живе, в Миколаєві. 

У нас село було здорове, а зараз половини жителів немає: ті повиїжджали, ті - повмирали. 

Стояв десь блокпост, і не пускали; хто розумніший, зразу виїжджав з черги до нас у село і просилися переночувати. Переночували, вранці встали і поїхали. Уже хат не було, де у людей можна було заночувати, хати стояли позабивані. А у пусті люди пускали. Цивільні автівки стояли вздовж дороги, і в селі, де можна, в закутки ставали. 

Переночували, а тоді їхали. І гроші, гроші, дають… Я кажу: «Якщо ви будете давати гроші, можете до двору не підходить, я так пущу ночувати з такою бідою. Я на цьому не наживатимуся, і не треба воно мені». Це горе, а не наживання, не від хорошого життя. У мене ночували люди з дітками маленькими, і тепер я з ними спілкуюсь. Дзвонять вони: ті в Києві, ті - на заході, і все добре. Перемога буде за нами.