Ми зі Східного виїхали, бо там уже на другий день війни не було ні світла, ні води – нічого. Усе відключили, і ми до своїх знайомих виїхали. У них на вулиці Азовстальській ще було світло тиждень. 

Потім сиділи в підвалі недалеко від комбінату. Нас там було, напевно, чоловік 30, із них четверо чи п’ятеро дітей. І старі люди були.  41 день були там без води, без світла – без нічого. Їсти варили всі гуртом – у кого що було. По воду ходили. Там невеличка криничка була. Щоразу з ризиком для життя дрова ходили збирати. Воду зі снігу топили, поки не було можливості вийти у двір. Коли був дощ, збирали дощову. 

А коли вже трішки бої змістились, тоді до криниці ходили по воду, але теж із великим ризиком для життя, тому що могли вбити солдати «ДНР», можна було потрапити під обстріл. Повзали рачки по воду. 

Наші військові з «Азову» заходили до нас. І коли була можливість, поки вони ще не пішли, вони нам допомагали з водичкою. 

Шокувало постійне бомбардування, тому що за 41 день жодного дня не було тиші. Постійні обстріли, холод, мороз, нелюдські умови існування. 

Я зрозумів, що потрібно виїжджати з Маріуполя, коли місто вже було повністю окуповане і виходу ніякого не було. Жити з цими поганцями мені не дуже хотілось. Щойно з’явилась можливість – виїхав.

Маму мені дуже тяжко було приводити до тями. Та й сам я досі на заспокійливих, тому що і зараз не розумію, що буде і як жити далі. Про це так не розповіси, усе потрібно пережити. Я втратив усе, що в мене було. У мене був бізнес, була машина, квартира, а тепер усе втрачено.