Я одна живу, дід навесні помер, діти роз'їхалися. До війни я весь час працювала, постійно не вистачало грошей.

Коли у нас почалися бомбардування, ми перший час залишалися вдома і ховалися. Але після того, як розгромили нашу вулицю, ми не знали, що нам робити.

Пережите не забудеться, воно весь час стоїть перед очима

Наприкінці січня [2015 року] поїхали до Вінниці, а повернулися у квітні. Будинки все було побито, даху і вікон не було. Ми сиділи в кухні, а потім знову в підвалі. Пенсію не отримували шість місяців, води не було, ходили і набирали в колодязях. Харчувалися в сухом'ятку, газу не було. Стріляли кожен день.

У той час нам навіть хліб було важко купити. Добре допомогли гуманітарні організації - Червоний Хрест і Фонд Ріната Ахметова. Нам давали продукти і побутову хімію, це нас рятувало.

Пережите не забудеться, воно весь час стоїть перед очима, а після того, як на очах помер дід, я зовсім ночами не сплю.

Мрію ще трохи пожити. У мене двоє правнуків, хочу їх побачити.