Рибчинська Вікторія, 10 клас, Бериславський ліцей №3 Бериславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жук Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зараз життя йде майже розмірено. Я вчусь у школі, займаюсь улюбленими справами, але все це тепер у новому місті. Від початку повномасштабного вторгнення уже пройшло 947 днів. Але, якби мені в минулому розповіли про те, що станеться зі мною за цей час, я не повірила б ніколи.

Тож я хочу розповісти свою історію війни. Моє ім'я Вікторія, я з міста Берислав, що у Херсонській області. На момент 24 лютого 2022 року мені було 12 років, я закінчувала 7 клас.

Того найстрашнішого  ранку, десь о 5 годині, я прокинулась від великої кількості повідомлень, які приходили на мій мобільний. Спочатку я не надала цьому значення і ,вимкнувши звук, вирішила далі спати. Але коли я почала знову засинати, я почула кроки та голоси батьків. Все ж я встала та вирішила спершу прочитати повідомлення. Це писала моя подруга. Її повідомлення були такими: "Віка, ти чула вибух?", "Я з вікна бачу, як горить щось на лівому березі" ,"Мама сказала, що війна почалась".

Я спросоння насправді не розуміла, що відбувається. "Яка ще війна?" - подумала я. У кімнаті батьків почула телефонну розмову моєї мами. Так, це  почалося вторгнення.

Далі-нерозуміння, подив, відчай, розгубленність…і незрозумілі слова «воєнний стан». Почавши збирати речі, я ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Увесь той день проходив у тривозі й нерозумінні подальшої ситуації. 25 лютого було чутно вибухи та активні бойові дії.

Деталі того дня та наступних я пам'ятаю частинами.

Кінець навчального року видався дещо непростим: перебої з електроенергією, незрозуміла ситуація, яка через 2-3 тижні тільки погіршилась- все це впливало і забирало сили. Літо пройшло доволі непогано, якщо не зважати на перебої зі світлом, ворожу авіацію, блокпости по місту та вибухи, які було чутно з лівого берега та в місті.

Але меми, які робили, опираючись на цікаві ситуації, звичайно підіймали настрій.

Мій шкільний рік 2022-2023 почався не у Бериславській школі, бо туди не прийняли з питань безпеки, а в Криворізькій гімназії, в якій я провчилась увесь 8 клас. На жаль, час окупації не пройшов безслідно. Восени  російські солдати прийшли увечері  і через деякий час поїхали вже на службовому автомобілі мого тата. Це, звичайно, стало шоком для мене. Раніше я й подумати не могла, що в сучасному суспільстві  хтось може так нахабно забрати річ, яка йому не належить .

Запам’яталися нахабно-презирливі очі, зухвала усмішка і плювок рашистського «брата». Але дивуватись вже не було чому. Переді мною були справжні злодії і загарбники!

11 листопада 2022 року, день деокупації правобережжя Херсонщини, я пам'ятаю досить добре. В першій половині дня я дізналась, що український прапор сяє  на декількох адміністративних будівлях. Десь по обіді того ж  дня я вийшла на вулицю, щоб допомогти бабусі.Там мене чекала радісна новина: « Наші в місті!». Я ніколи так не раділа! Хотілося плакати, кричати, танцювати! «Наші!!!». Це слово назавжди засіло в моєму серці! Воно розділило моє життя на «до» і «після».      

Хоча деокупація і була прекрасною новиною, але з'явилась інша проблема у вигляді обстрілів, які, на жаль, відбуваються і досі.  

27 листопада 2022 року  моя сім'я, попередньо зібравши речі, поїхала в Кривий Ріг. Хоч залишатись тут ми планували декілька тижнів, але це переросло в 1 рік та 10 місяців . Зараз я звикла і до повітряної тривоги, і до вибухів,і  до теперішнього життя. Тепер мені 15 років, я вчусь в 10 класі. Звісно, у мене є усвідомлення того, що, як раніше, ніколи не буде, але я з нетерпінням чекаю на перемогу України у війні та повернення до рідної домівки. Мої 1000 днів війни. Моє життя .Мій шлях…