Шумовецька Інна Миколаївна, викладач Одеського ліцею «Фонтанський»

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Дитячі оченята… Карі, сірі, чорні, сині, зелені … Учитель бачить їх і веселими, і сумними, загадковими, насмішкуватими - різними! Усе частіше ловлю себе на думці, що щось не так з тими оченятами…Раптовий сигнал повітряної тривоги. Тривожний вибух. Думки рояться, як якісь фантастичні бджоли, і вже не дають спокою, не покидають … І знову очі моїх дітей, дівчаток та хлопчаків… О! Я просто з болем починаю розуміти, що очі моїх семикласників подорослішали передчасно…

Війна… Це її жахіття розмішало веселі фарби дитячих очей, додавши чогось дорослого…

Мої маленькі українці та украіночки! Вони навчаються, дружать, спілкуються, граються, малюють і співають, доглядають своїх чотирилапих улюбленців, смакують морозивом, але очі їх стали дорослими! Господи! Чому? Чому в їхніх очах живуть іскорки жалю, болю, суму, питань, на які жоден учитель не може дати відповіді? Та й ніхто не ставить отих запитань! Вони мовчазні…

Заходжу у клас. Вітання. Урок. Ніби усе , як завжди. Але ні! Не так! Війна має багато страшних фарб, що додають дорослості дитячим очам… Так не повинно бути! Ніколи! А все ж є…

Мої семикласники пишуть у зошитах, злегка схиливши голівки, прикривши віями райдугу своїх оченят … Відчуваю полегшення. Мирна тиша у класі. Діти. Щастя вчителя. В один момент усе змінюється: тривога! Двадцять п‘ять пар отієї синяви й карої блискавці миттєво наповнюють клас нелегким змістом, і ти, досвідчена, доросла людина, у якийсь момент почуваєшся беззбройною і незахищеною сама! Але це лиш мить, бо ти не маєш на це права, у тобі з новою силою активізується дух, і ти в оточенні букету дитячих, таких дорослих оченят, уже швидко крокуєш до укриття…

Як же це все неприродньо і жорстоко! Господи ! Відведи від дитинства мелодії жаху й фарби смутку!

Діти. Наше майбутнє. Чується вже дзвінкий сміх і жарт. Це добре, бо дитинство завжди прекрасне…Усеперемагаюча молодість, радість життя.

Якийсь час стою біля вікна, вдивляючись то вдалечінь, то в синю високість, у якій розмішуються кольори темно - сірих хмар, як очі…очі дітей війни…

Думи, важкі й також із відтінком сірого металу… Вони розбиваються об віконне скло, губляться серед листя старих каштанів і не знаходять затишку й спокою…

Може, мені здається, що передчасно дитячі очі стали дорослими? На жаль, такий оксиморон правдивий, на жаль… Учні, учитель. Ми серед війни: я і дитячі, з відтінком дорослості, очі…