"Перед очима – наш сад, всипаний уламками від ракет"

Сім’я біженки у Швеції перший тиждень повномасштабної війни жила у невідомості, звуках потужних вибухів і боях на відстані кількасот метрів

На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну сім’я Юнони Лотоцької опинилася в епіцентрі активних бойових дій на Київщині. Жінці з трьома маленькими синами, розповідає вона, довелося евакуюватися з села Горенка у березні 2022 року, коли навкруги все палало, а російські гвинтокрили розстрілювали цивільних просто на очах дітей. Вдалося врятуватися і її старшій доньці з дитиною з Ірпеня – теж у розпал наступу російських військ.

Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів. Матеріал Радіо Свобода.

Дім покидали під обстрілами, а попереду була довга дорога до Швеції. Найменшим синам Юнони – по чотири роки, а старшому – сім. Діти відвідують навчальні заклади у новій країні, а Юнона надає психологічну допомогу українцям у Швеції, яким довелось пережити досвід війни та біженства. Людей, що, як і вона, рятувалися від бомбардувань, вона вчить поступово приймати реальність і допомагає прожити біль.

«Я думав, що тебе вбили»

Сім’я Юнони жила у селі Горенка, яке межує з Гостомелем і Пущею-Водицею. Жінка пригадує, це місце завжди було оазою спокою біля квапливого Києва. Вікна їхнього дому виходили у ліс, де діти мали безпечну територію для ігор. На подвір’ї розпустився трояндовий садок, а поруч стояв невеликий дитячий майданчик. Так було до 24 лютого 2022 року. Цього дня тихе село перетворилось на лінію фронту, а замість мирного лісу за вікном Юнона побачила перші бої.

«Перший день війни застав мене на роботі. Мені довелося довго добиратися до дітей додому. Тим часом син відмовлявся говорити зі мною телефоном. Потім він розказав: «Я думав, що тебе вбили, а нам кажуть: «Мама потім приїде». Я уявляю той біль, який відчував хлопчик», – пригадує жінка.

Сім’я приготувалася – каністри були наповнені бензином, валізки для дітей зібрані – в них поскладали теплий одяг, ковдру, ліки й абетку. Згодом, каже біженка, їхній дім «почистили» російські військові – винесли навіть скотч, дитячий кисневий концентратор і спідню білизну бабці.

Подвір’я біля дому сім’ї біженки Лотоцької у Горенці до повномасштабної війни

Синів Юнона заховала у підвалі. Діти, пригадує жінка, просили її про гарячу їжу, що для них було зовсім невластиво. Проте вже на другий день великої війни у будинку не було ні електрики, ні газу. Усе, що мали – це пічка надворі.

Старший син тиждень мовчав, від жаху не міг розмовляти

«Ми не виїжджали перші дні, як це і рекомендували, а ховалися в підвалі, який обладнали для життя. Діти дуже боялись, а старший син тиждень мовчав, від жаху не міг розмовляти», – каже жінка.

Перший тиждень повномасштабного російського вторгнення сім’я жила у невідомості, звуках потужних вибухів навколо і боях на відстані кількасот метрів.

«Ми не виїжджали перші дні, як це і рекомендували, а ховалися в підвалі, який обладнали для життя»

Син Юнони бачив, як гвинтокрили розстрілювали людей внизу, з її слів, дитина постійно запитувала: «Мам, а чому малі (брати – ред.) такі спокійні? Невже вони не розуміють, що нас всіх уб’ють?». Згодом, уже у Швеції, куди евакуювалася сім’я, хлопчик не міг говорити. Коли ж він потрапив у місцеву школу, то лише малював і завжди повторював один і той самий сюжет, як гвинтокрил розстрілює людей, а довкола багато крові.

«Невже прапор – це може бути небезпечно?»

Роками на будинку Юнони у Горенці висів український прапор, але в перші дні повномасштабного вторгнення довелось його зняти, аби не наражати на небезпеку себе та дітей.

Жінка розповідає, сусід, ветеран АТО, не знімав українського прапора, тож його будинок розбомбили одним із перших у Горенці.

«Я добре пам’ятаю, що це за відчуття – зняти свій прапор і сховати у хаті. Це не приниження, це відчуття жаху. Син запитав, нащо я це роблю, я пояснила: «Це небезпечно». І він сказав, що невже прапор – це може бути небезпечно?».

Село Горенка після атаки російських військ на Київщині

Напередодні евакуації Юнона з сином вирішили подбати про трояндовий сад у них на подвір’ї. Сім’я не знала, чи надовго доведеться їм покинути дім, тому хотіла врятувати квіти. Так жінка з дитиною в проміжку між боями, коли була тиша, виходили, щоб подбати про троянди.

«У нас було понад 30 кущів троянд, вони б пропали… Тепер я розумію, яка це була небезпека. Згодом у нашому садку зібрали п’ять відер уламків, а в клумбі зупинилася ракета. Якби це сталося тоді, коли ми з сином були надворі, то там би наша історія і закінчилася».

«В якийсь момент було відчуття, що нам не вдасться врятуватися»

Юнона з малечею евакуювалися з Горенки лісом на авто з вимкненими фарами. За кілька сотень метрів йшли сильні бої, а на землі довкола лежали тіла військових.

«В якийсь момент було відчуття, що нам не вдасться врятуватися. Протягом евакуації ми потрапляли на різні групи військових, а коли вже приїхали на КПП в Пущі-Водиці, наші хлопці сказали втікати негайно, бо точаться страшні бої», – пригадує жінка.

Старшій доньці Юнони з маленькою дитиною з сусіднього Ірпеня довелося втікати через ліс вночі. Сконтактувати з мамою вона не мала змоги, тож вони зустрілися аж у Швеції.

«У нашому садку зібрали п’ять відер уламків, а в клумбі зупинилася ракета»

«В спину їй стріляли російські військові, а спереду були наші хлопці, які не розуміли, хто йде їм назустріч. Єдине, що врятувало доньку, це те, що рюкзак спереду був схожий на дитину. Ми не мали з нею зв’язку понад два тижні», – розповідає Юнона.

Після довгої дороги через блокпости та об'їзні шляхи Юнона з дітьми зупинилися на заході України. Сім’я не хотіла виїжджати з країни, вони планували надалі залишатись у безпечніших областях.

«Ми вийшли з дітьми на прогулянку – і над нами раптово пролетіло дуже низько два літаки. Я швидко впала на дітей, щоб їх накрити собою, а довкола болото, березень. Я відчула тваринний жах – і тоді не вперше з'явилися дивні думки, які мене лякали. Я молилася, лиш би першими вбили дітей, а не нас, дорослих, щоб вони не лишилися самі й не страждали. Після того випадку ми зрозуміли, безпеки немає ніде – це війна. І я вирішила: нам треба виїжджати в іншу країну», – ділиться жінка. Сім’я зібрала речі й знову вирушила в дорогу.

Уламок снаряду на подвір’ї сім’ї Лотоцької після атаки російських військ на Київщині

Новий дім на Півночі світу

Так мама з дітьми зрештою виїхала до Польщі, де їм допомогли знайти прихисток. Однак у Польщі Юнона теж не почувалася безпечно, їй увесь час здавалося, що загроза все ще близько.

«Я безперестанку відчувала, якщо російські війська підуть в наступ далі – Польща буде наступною, тому я вирішила, що треба їхати знову», – пригадує вона.

Тоді сім’я продовжила дорогу. А вже 13 березня вони потрапили у шведське місто Мальме. Поступово їм вдалося знайти будиночок за містом, де сім’я й почала жити. Щойно вони приїхали туди, каже, люди одразу почали зносити їжу та речі. З її слів, вони дуже потребували цих речей. Адже жінка залишила дім у безрукавці, у якій і проходила, поки вже у Швеції сусідка не подарувала теплу куртку, яку жінка тепер дуже цінує.

«Перші тижні ми просто лікувалися природою. Спершу навіть не розмовляли одне з одним. Нас з сестрою врятували тільки діти. Треба було про них дбати: комусь дати їсти, когось вмити та одягнути, а комусь дати ліки. Якби не вони, ми б лягли до стіни й вмирали», – каже жінка.

Біженка з України Юнона Лотоцька з сім'єю, Швеція, 2023 рік

«Українці видряпалися на гору – але з прірви»

У Швеції Юнона працює з біженцями. Оскільки жінка за фахом – психологиня, вона проводить консультації та тренінги, щоб допомогти українцям відновитися та адаптуватися в новій країні.

Юнона каже, доводиться спостерігати за різними станами біженців. Хтось живе в постійному очікуванні повернення додому, їм важче вивчати мову та шукати роботу. Ті ж, хто раніше планував виїзд з України й зрештою виїхав, помалу почали знаходити можливості. Також є люди, які досі не можуть відійти від війни й перебувають у стані шоку. Саме їм, каже Юнона, важливо дати можливість прожити етап болю, аби повернутися до життя. У багатьох же біженців, каже, просто немає ресурсу.

«Треба зрозуміти, зараз українці видряпалися на гору, але з прірви. Ми видряпалися брудні, виснажені й стали на коліна, щоб підійнятися на ноги. У той час ми опинилися на рівні колін інших людей, які просто ходять. Тут і загострюється відчуття несправедливості, бо ми зробили надзусилля, але в результаті опинилися на рівні колін інших людей», – пояснює вона.

Деякі українці значно понизили свій соціальний статус, пояснює Юнона. В Україні вони могли працювати на хороших посадах за фахом, у них є освіта та відповідні знання. Проте в новій країні їм доводиться повністю змінювати професію, так люди йдуть прибирати готелі чи працювати на касі. Юнона допомагає біженцям прийняти реальність та поступово будувати нове життя в іншій країні.

«Мені було важко визнати, що ми – біженці. В мене – вища освіта, я – кандидатка наук, в мене був статус. І тут я стала біженкою. Але я не обирала цю реальність. Це дуже важливо визнати. Відбулося обнулення всього, але не втрата. Це нове, інше життя», – ділиться жінка.

«Перші тижні ми просто лікувалися природою. Спершу навіть не розмовляли одне з одним». Біженка Юнона Лотоцька з синами, Швеція

Людям, які приходять до Юнони за допомогою, вона розповідає про правило «5-15-50». Суть його полягає у тому, що через рік в новій країні в людини має з’явитись п’ять людей, яких через певний час вона зможе назвати друзями. Також – 15 людей, до яких можна звернутись за допомогою. І, зрештою, має бути 50 людей, з якими вона зіткнеться за рік.

«Ми всі підписали колективний договір «Перемога України». У кожного свій вклад. Треба розуміти власний ресурс і його межі. Я роблю те, що можу. Мені подобається вислів Довженка: «Держава наша тому й велика, що ви в ній великі, звичайні малі люди». Я і є та мала звичайна людина, яка робить все, що може, і допомагає таким самим українцям відчувати свою велич, свою силу», – каже біженка.

Юнона пояснює: для того, щоб повернутися до життя, потрібно почати спочатку – передовсім прожити свій біль, дати йому відбутися.

"Шрами з'являються лиш на живому. На мертвих лишаються рани"

«Минуле ніколи не зміниться, воно сталося. Проте адаптивність – це ознака живого, а шрами — це ознака нашої перемоги. Бо шрами з'являються лиш на живому. На мертвих лишаються рани», – пояснює вона.

Юнона каже, після прожиття болю вдасться поступово приймати реальність і працювати, згідно зі своїм ресурсом, а не понад норму. Щоденна рутина, в якій мають бути приємні та радісні речі, допоможуть знайти контакт з собою і наповнитися, щоб мати силу для подальших дій.

«Дія і вдячність. Ви маєте бути в русі й бути вдячними. Так, навколо багато несправедливості, але треба дякувати за те, що є. За дітей, сім’ю, здоров’я, життя. Не забувайте про природу, вона зцілює. Записуйте почуття та переживання. Для того, щоб психіка почала помічати проблеми, їх треба занотувати. Дбайте про тіло, їжте добру їжу та гуляйте. Створюйте щось красиве навколо себе. Це може бути плетіння, малювання, написання віршів чи музики, куховаріння – кому що до вподоби. Будьте в контакті, спілкуйтеся, говоріть, не закривайтеся у собі», – радить Юнона.

«Мамо, за що росіяни так не люблять людей?»

Час від часу Юнона отримує повідомлення від друзів про її дім. Каже: сьогодні її тиха і сімейна Горенка більше не є такою – більша частина села зруйнована.

«Наш садочок і школа знищені. Нещодавно прийшло повідомлення, що школа припиняє існування, бо ні приміщення, ні вчителів більше немає. Син не повірив, попросив показати фото. Довго мовчав, дивився, а тоді запитав: «Мамо, за що росіяни так не люблять людей?». І я задумалася, а тоді відповіла: «Скоріше за все, тому що ми – люди», – пригадує біженка.

З того часу син Юнони просить менших братів не вмикати російські мультики, каже: «Так ми даємо їм гроші на ракети, й вони вбивають нас». Сама ж жінка перейшла на українську в 2014 році, також з того часу вона створила серію лекцій на тему психології українською на TEDx та відмовилась від будь-якої професійної співпраці з Росією та Білоруссю.

«Я як мама не хочу, щоб мою дитину в школі вчили російською. Нехай розмовляє або шведською, або англійською. Так само і я не спілкуюсь російською. Коли в міграційній службі до мене підійшла офіцерка й розмовляла російською, я одразу сказала, що цією мовою не говорю. Вона відповіла: «Але я – не росіянка». Проте мені було неважливо, я обрала англійську. Росіяни добре знають, чому мова має значення: окуповуючи міста, у першу чергу вони змінюють вивіски. Українцями ми будемо, коли наші діти розмовлятимуть українською», – переконана жінка.

Перші два місяці після евакуації Юнона намагалася знайти зв’язок з друзями та знайомими з Горенки. Так, каже, вона дізнавалася, як російські військові вбили друзів дітей та як знущались з її сусідів.

Село Горенка, Київська область, березень 2022 рік

«Синового друга вбили прямо в машині, яка їхала за нами під час евакуації. Сусідка, старша жінка, змогла заховати нашу знайому з маленьким сином вдома, за пічкою. Російські військові прийшли в цей будинок, все розбили та обікрали. На прохання жінки зупинитися – вони розсміялися, тоді вигнали її з дому, а при виході встановили «розтяжку» (вибуховий пристрій – ред.) на клямці вхідних дверей. Коли бойовики залишили будинок, жінка повернулася, щоб врятувати маму з дитиною. 73-річна бабця лізла через вікно з криками: «Тільки не рухайтеся, тільки не рухайтеся», – розказує Юнона.

Спогади про початок повномасштабного російського вторгнення неможливо забути, каже жінка. Сьогодні, коли вона дивиться через вікно будиночка серед лісу у шведському містечку, то бачить свій садок з трояндами у Горенці, який всипаний уламками від ракет.

«Тепер у мене з’явилися вороги. У мене ніколи не було ворогів. Це – росіяни, не просто Путін, а всі росіяни. Ми відповідальні, що не були жорсткішими. Моя сестра каже: «Я переглядаю відео того, що росіяни роблять з нами, щоб не забути й не пробачити». Дуже важливо пам’ятати, хто ти й чому тебе хочуть вбити. Діти питають: «Чому росіяни так роблять?». Відповідаю: «Це відчуття образи, їм образливо, що нам добре, що ми можемо творити. Тому вони хочуть все зруйнувати». Здається, логіка, яка ними керує, дитяча, але насправді це великі двометрові «голіафи» зі зброєю в руках, які знищують все на своєму шляху. Тому росіяни дуже небезпечні, і тепер я знаю, що вони здатні на все», – каже вона.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.