У перші дні окупації Рубіжного Надії з дитиною дивом вдалося виїхати. Зараз вони живуть у Києві, намагаються пристосовуватися до життя на новому місці, хоча страх від пережитого їх не залишає й досі.

Я з міста Рубіжне Луганської області. Ми виїжджали ще в 2014 році, тому що тоді народилася дитина, але згодом повернулися. У мене війна забрала все. Було нормальне життя, домівка, авто і все інше – не залишилося нічого, на жаль.

24 лютого ми почули потужні вибухи ще о п'ятій ранку - так і зрозуміли, що почалася війна.

Місцева влада ні про що не сповіщавала населення, навіть не було повітряної тривоги. Нас просто обстрілювали. Було страшно. Ми нічого не розуміли, ніякої евакуації не було. Люди залишилися сам на сам з бідою.

Коли не було ніяких комунікацій і окупанти почали заходити в місто, звісно, я намагалася врятувати свою дитину. І ми виїхали. А моя мама досі залишається на окупованій території.

В той час, коли ми виїжджали, були сильні обстріли. Перед нами колону просто розстріляли, і я дуже боялась, що дитина це побачить.

Спочатку ми були в Полтаві, зараз в Києві знаходимося. Я працюю, дитина ходить до школи. За житло я сплачую самотужки. Окрім виплат внутрішньо переміщеним особам, більше ніякої допомоги не отримую.

Я живу в постійному страху, боюся відпускати дитину до школи. Я боюсь, що поїду на роботу і не повернуся. Мені дуже страшно. Я не думала виїжджати за кордон, тому що я люблю свою країну.

Хочу, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Але ми розуміємо, що так швидко не буде перемоги, особливо в нашому регіоні, тому що там окупація з 2014 року, і швидкого просування не буде.