Пилько Вікторія, учениця 11 класу Комунального закладу освіти "Середня загальноосвітня школа №69" Дніпровсьої міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Янченко Тетяна Валеріївна

Моя Україна майбутнього

З початком війни поняття щастя та спокою кардинально змінилися для всіх, хто хоч якось пов’язаний з Україною. Люди почали цінувати, здавалося б, прості речі: спокійні ночі, наявність води та електропостачання вдома, близьких поруч. Почала цінувати ці речі і я. Звичним для інших, але великими радощами для мене є наявність на слуху новин про новий фільм, чи музикальний альбом, а не звістки про смерті, розбомблені міста та втрати на фронті.

В очікуванні перемоги, буває, українці забувають що зараз відбувається, що досі гинуть громадяни та військові. Вони втомлюються від війни, виснажуються від постійних балачок про неї та прохань про допомогу, виснажується і Україна. Ця втома нікуди не подінеться з перемогою.

Можливо, будуть люди, які видихнуть та скажуть “Чого ж так довго”, “Можна було й швидше, всім так набридло”, знайдуться й ті, хто буде радіти, святкувати, дехто – плакати та дякувати. Але втома нікуди не зникне, коли перед народом стоятиме новий виклик – відбудування своєї неньки, очищення від снарядів та їх наслідків.

Перед нами буде чітке завдання: повернути Україну до її мирного, спокійного вигляду.

Коли ж не літатимуть вогняні птахи в нас над головою, не потерпатимуть українці від агресії, коли вже ніде не лунатиме повітряна тривога, то зможе народ видихнути та здійснити свої маленькі мрії: з’їздити до рідних, відвідати Крим, нарешті побачити свою оселю, рідне містечко. Втілиться і моя мрія також. Ще й досі я мрію стати свідком виступів артистів нашої країни на їх рідних сценах усюди: від Донеччини до Галичини, від Новгорода-Сіверського аж до заток Чорного моря.