Степанюк Катерина, 9-б клас, Печерський ліцей №75 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Ранок, який змінив не тільки життя мільйонів українців, але й нас самих. Шоста ранку, мене будить мама. Я відчуваю дивну тривогу, хоч нічого і не розумію. Матуся має розгублений вигляд, швидко збирає мої речі. Дивлячись на годинник, бачу, що зараз шоста ранку. «Дивно», — подумала. Тоді все справді здалося дивним. Я прокинулась раніше ніж зазвичай, в школу їхати не потрібно. Це все справді дивно. Щось не так. Я була збентежена, не в змозі зрозуміти, що відбувається. Але я точно не звикла прокидатись раніше сьомої, тому мій мозок не може придумати правильну відповідь. Я мовчки одягаюсь, чекаючи на тата, з яким маю поїхати на дивний, неочікуваний відпочинок в Карпати. Ось нарешті він приїхав. Нетямуща я дивлюсь в одну точку, аж раптом чую уривки розмови моїх батьки. Танки, армія — ці слова викликали в мене тривожні думки. Здогадки почали будуватись у моїй голові — одна за одною. Гіршим є те, що останній тиждень я не могла спокійно спати.

Сни про зброю, біль і крики приходили до мене. І саме в той ранок я не відчувала тої тривоги, що відчувала весь тиждень. Ніби я заздалегідь знала, вже приготувалась. 

Моя свідомість попереджала і готувала мене. І, насправді, я їй вдячна. Адже завдяки цьому в той страшний день мене не охопила паніка. Вже, йдучи до автівки з татом, чуючи гучну сирену, я повертаю до нього голову: «Справді війна?» — спокійно запитала я, на що тато кивнув. Вже коли ми виїхали за Київ, ми тиждень були в будинку татового друга. Весь час я сиділа внизу, в підвалі.

Було бажання відсторонитись від цього всього, залишаючись у своєму світі.

Весь час я справді переживала за маму, яка залишилась в Києві. Пізніше я приїхала до бабусі і дідуся. Провівши в них кілька днів, почуваючись як вдома, я поїхала в Чехію до моїх дядьки, тітки і двоюрідних сестри і брата. З ними було добре, це мої рідні люди, а моя двоюрідна сестра — моя найближча подружка. Але

перебуваючи в чужій країні, ходячи до школи з чужими людьми, я не відчула щастя. Бути чесною, на той період я не відчувала нічого. Всі ці події забрали в мене якусь іскру, я стала апатичною. 

Постійно дзвонила мамі, вона все ще була в Києві, я дуже переживала. Також хотілось почути голос найріднішої людини. Дякую часу технологій, в якому ми живемо. Те, що ми мали зв’язок, дуже врятувало. Також рятували мене мої рідні в Чехії. Вони всіма силами допомагали мені відволіктись, водили в цікаві музеї, на прогулянки. Правильно казав Шевченко: «На чужині не ті люди, тяжко з ними жити». Це відчувалось саме так. Але розуміючи, що я маю на чужині «нечужих» людей, робило мене трішки щасливішою. Через два місяці приїхала моя мама. Я була безмежно рада. Поруч з нею все ніби стало більш правильним. Разом з нею ми поїхали в Німеччину на два тижні. Ми жили у моєї хрещеної. Я гралась з троюрідним братиком, почала дистанційно вчитись в своїй, на той момент, школі. Потроху вдосконалювала свою німецьку мову. І все ніби стало краще, але щось не так. Я благала маму повернутись в Україну, але чоловік хрещеної вмовив нас залишитись ще на два тижні.

Моя рутина продовжувалась, але тепер я в очікуванні рахувала дні до повернення на Батьківщину. 

Через два тижні ми з мамою вирішили повертатись. Нарешті, в Україні, я була у бабусі і дідуся. Дихати стало легше, а усмішка поверталась на обличчя. Навіть навчання приносило більше задоволення. Але все стало на свої місця, коли я повернулась у Київ. Стіни рідної квартири, комфортної кімнати, що завжди передавала мою душу, повернули барви в моєму житті. Саме повернувшись додому, я розквітла. Саме тут, в Києві, до мене повернулось життя. І з того моменту до мене прийшло нове почуття. Не апатія, не страх, а бажання боротись за своє…