Белявська Марія, 11 клас, Харківський ліцей №140

Вчитель, що надихнув на написання — Курганська Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Наче одне невеличке слово, а скільки страждань, сліз і горя принесла ця руйнівна сила в кожну домівку, в кожну родину, в кожний куточок нашої землі. 

Війна — це чорна пітьма, яка накрила все навкруги, все те, що колись цвіло, пахло, раділо, жило...

Нахабно увірвавшись, вона повністю і назавжди змінила людей, їхні погляди та відчуття. 1000 днів війни, що розділили життя на "до" і "після". 1000 днів випробовувань, втрат та болю.

Я ніколи не забуду ранок 24 лютого, коли під звуки вибухів усе навкруги ніби завмерло. Чорною хмарою накрило кожен сантиметр рідної землі: руйнувались від вибухів будинки, крики, плач та сльози... Здригались людські душі, завмирали серця. Відчуття страху і невідомості крутились у кожного в думках. 

У перші тижні війни я з родиною перебували майже постійно в підвалі. Сирість, холод, голод — це лише краплинка тих страшних спогадів.

День і ніч перетворились на якесь божевілля: постійні звуки сирен, вибухи гармат, від яких земля гоготіла і здригалась.

Здавалось, що це якийсь страшний сон, але ні... Це була жорстока реальність.

Згодом, за допомогою волонтерів, нам вдалося вибратись із міста. Ми перебрались у невеличке село, де більш-менш було спокійно. Але

страх від побаченого і почутого не залишав ні на мить, і від кожного гучного звуку тіло здригалось, а в голові — постійна напруга і страх.

Спочатку в селі нам було незвично, але потім звикли й навіть сподобалось. Місцеві жителі дуже привітні та доброзичливі. Батьки почали обробляти землю, завели курочок, кроликів і козу. Я продовжила навчання в школі. Після уроків з радістю і цікавістю допомагаю батькам, бо праця відвертає увагу від пережитого. 

Разом з місцевими жителями час від часу підтримуємо ЗСУ: плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, приносимо свіжі овочі та фрукти, консервацію з власного городу.

Так і продовжуємо жити.

Минуло 1000 днів. За цей час я багато чого зрозуміла і стала іншою. Почала цінувати кожну прожиту хвилинку, кожен ранок, кожен день. Я дякую своїм батькам, рідним людям, друзям, які були і є завжди поруч у ці тяжкі часи.

1000 днів війни... І ніхто не знає, коли вона закінчиться. Але я вірю, що скоро минуть ці тяжкі часи випробувань. І тільки так потрібно далі жити й очікувати на перемогу над ворогом! Підтримувати та допомагати одне одному. Сподіватися, що скоро засяє сонечко над нами, що скоро все лихе і погане залишиться в минулому. Звісно, ніхто цього не забуде, бо війна назавжди закарбувалась у кожного в серці. Але потрібно вірити у краще майбутнє. Так легше жити. Так і буде незабаром! Я всім серцем хочу, щоб дорослі не плакали, а діти — сміялись. 

Хочу, щоб перестали текти ріки крові, щоб не руйнувались людські долі, щоб повернулись живі та здорові наші захисники.

Адже життя — це найвища цінність, яку нічим не замінити. 

Війна багато мене чого навчила: бути сильною, навіть тоді, коли знесилена. І тепер, коли минуло 1000 днів війни, ми, люди своєї Батьківщини, не повинні здаватися, а навпаки вірити та сподіватися на перемогу. Ми маємо право жити! Все буде Україна!