«Тато ледь не підірвався в полі на нерозірваному снаряді»

Війна для мене – це якась дестабілізація, страх, щось, що не має сенсу. Коли весною у 2014 році почали стягуватися війська, я  ще навчалася у 8 класі, мені було десь 13-14 років. Ніхто не знав що очікувати, була невизначеність і якась незрозуміла паніка в людей. Ніхто не розумів, що далі робити й куди діватися.

На власні очі я не бачила бойових дій, але добре чула обстріли по Маріуполю і його околицях. Спочатку ми ще не відрізняли що це: просто гримить десь і насуваєтеся дощ з грозою чи це саме постріли. Я багато що хотіла б забути, але на жаль, маю добру пам'ять. Хотіла б забути про початок конфлікту, про ескалацію, коли почали стріляти.  

У мене тато працює на полі.

Я пам’ятаю той день, коли тато приходить додому і розповідає: «Прикинь, я мало не наїхав, я одразу подзвонив, розповів всім, що така штука, приїдьте якось розрядіть і заберіть з поля, тому що люди працюють, можуть підірватися». І у мене були такі великі перелякані очі. Дуже добре, що він побачив і не наїхав. Тобто наче все добре, але для мене це була дуже стресова ситуація, напевне, одна з найбільших.

Раніше, до війни у мене не було такої спеціальної сумки з мінімальним запасом одягу та їжі, документами, грошима, а зараз є. Можна в момент обстрілу або якихось дій схопити її й побігти. Зараз ти постійно в якомусь невизначеному стані, думаєш, якщо щось буде, що робити…

І конкретно зараз ми себе не відчуваємо в безпеці. Ми перебуваємо в Маріуполі, він зовсім близько від лінії фронту. Водяне, Гнутове, Талаківка знаходяться за 20–23 км від нас.

От коли все мине, коли цього не буде, тоді я буду відчувати себе в безпеці.

Мрію прожити довге життя, створити сім’ю, досягти високих кар’єрних показників, щоб не чула пострілів, щоб не було війни. Це мої мрії...