Медичний працівник Ольга згадує паніку та психологічний тиск від звуків пострілів з гармат. А на пропозиції покинути місце мешкання відповідала категоричною відмовою.

За перший день війни я не можу сказати. Точка неповернення була, коли був референдум на нашій території в нашому населеному пункті. Саме з цього моменту у мене був початок війни.

На той час я була медичним працівником, у нас стояли українські підрозділи. Наша Новоолександрівка знаходиться за тридцять кілометрів від Станиці Луганської, ми не бачили, але чули, відчували. У 2014 році був обстріл села Побєда - Новоайдарський район, яке за тридцять кілометрів від нас, тому ми чули відгуки війни.

Моїм рідним було тяжко психологічно. Розмовляли, щоб не було паніки. Паніка була, коли зайшли солдати і почали зводити захисну лінію оборони.

Панічний страх з’явився, коли був обстріл Побєди, звук гармат. Це дуже страшно! І коли пишуть в соціальних мережах, що ми знаємо та все бачимо, то хочеться написати: «Шановні люди, ви просто не були в цей момент, коли обстріли». Це дуже-дуже тяжко, і дуже розумію тих людей, які бачили, коли стріляють гармати.

Через війну ми не переїжджали, але були такі моменти, що ми хотіли. Слава Богу, біля нас не було таких бойових дій, вони зупинилися біля Щастя, Станиці Луганської, тому ми залишилися.

Але ми не можемо виїхати у місто Луганськ. Ми не можемо туди поїхати, у нас там багато родичів. Я як медичний працівник відсилала багато туди своїх пацієнтів, там була дуже потужна медицина. Зараз для нас це закрито.