24 лютого 2022 року о 2 годині 47 хвилин мені повідомили по телефону про смерть дідусь по маминій лінії. З того моменту сон зник. Далі було повідомлення по телебаченню про початок війни... Потім почали надходити повідомлення у соцмережах. О 7 годині ранку мама з братом і чоловіком вирішують їхати ховати дідуся, як тоді казала мама: "Давайте поховаємо мого тата хоч на клумбі, хоч у городі, аби поховати!" Чоловік, поки їхав, постійно надсилав мені повідомлення і прощався, давав вказівки про дітей (двоє старших доньок і в очікуванні синочка останні тижні). Знімав відео із технікою, що рухалася назустріч. Ми не знали, чи побачимося. Не було впевненості, що зможе повернутися в місто.

Я постійно переживала за своїх дівчаток, ненародженого сина, батьків, знайомих, рідних.... Було єдине бажання у підвалі - вижити і триматися. Бо я розуміла, що моя слабинка може стати останньою краплею... Для усіх членів моєї родини. Не тільки для мене. Не було тепла, води, світла, їли макарони, картоплю. Інколи сусіди ділилися зі мною їжею, щоб я краще харчувалася за інших. Хоча я і схудла на 9 кг, синуля народився дуже худеньким, але здоровим.

Панічно боялася, коли мій тато ходив по місту у пошуках їжі для мене. Навіть знаходив хліб і молоко, хоча ціни в той момент були просто космічні.

Ми пробували виїхати з міста декілька разів, але одного дня старша донька повідомила, коли ще інколи з'являвся зв'язок, що дівчинка із паралельного класу була розстріляна в машині із своїми батьками та родичами. Такої паніки я ніколи не бачила: очі в доньки були страшні. Навіть не можу перерахувати усі емоції, слова та питання, які в них читалися. Саме тоді я вирішила відмовитися, від спроб покинути місто. Вирішила, що маємо бути усім разом. Якщо судилося, усе це пережити, то так і має бути.

Я дуже переживала, коли на 20 годин довелося покинути дітей, бо найменшенький уже просився на вихід. Біля пологового будинку було дуже небезпечно. Прильоти, техніка, медичні будівлі пошкоджені. Я не знала, чи побачу знов своїх дітей...

Їжу та воду давали знайомі. Набирали воду після дощу. Було образливо, коли сусіди не давали води, бо ми живемо на верхньому поверсі, а в них уже вода внизу була. Просили у людей із сусідніх під'їздів. Знайомі просили памперси і їжу для новонародженого малюка у волонтерів, потім якось передавали нам. Інколи волонтери приходили до нас додому і приносили їжу для старших дітей, для мене, допомагали одягом, речами для малюка, для старших дівчаток, приносили різні креми, присипки, побутові хімію, шампунь, гель, звичайне мило, зеленку, перекис.... Я дуже вдячна цим людям, хоча я їх бачила перший раз у житті, як і вони мене. Завдяки ним ми вижили!

Я нікуди не виїздила. Зараз усі разом. На одного члена родини нас стало більше) Сусіди приносили одяг для немовлят дівчачий) Сестра із іншого міста знайшла можливість передати нам візочок) Знайомі із Польщі та Києва надсилати памперси, продукти харчування, речі для малюка) На той час це був подвиг, зважаючи на те, у яких умовах ми знаходилися.

Я у декретну відпустку пішла задовго до потрібного терміну, бо через відсутність щеплення від ковіду, мені забороняли працювати. Я працювала вчителькою української мови та літератури в колегіумі.

Зараз ще дивлюся за малюком. Планую повернутися на попереднє місце роботи. Але загадувати не буду!

Таких речей дуже багато: пуповина сина (життя ж продовжується, ми обов'язково відродимося і переможемо!),  одяг, ковдра сусідки, що подарувала мені її для додаткового тепла, бо я сильно мерзла в підвалі (ця жіночка постійно сварилася на мене), валянки 47 розміру, бо дуже великі були набряки, іншого взуття взути не могла, - що пропах підвалом, картини, які малювали з дітьми під пострілами (лежать не закінчені)... Кожен із цих предметів має для мене певну цінність. Але найголовніше - це щоденник, який я вела. Синок підросте і обов'язково про все прочитає. Це найголовніша річ з підвалу під час окупації!