Галину Іванівну з Краснопілля в Полтаву вивезли діти, а самі повернулися назад. Жінка згадує, як складно було виїжджати, і як довго тривала дорога.

Мені 73 роки. Жила в селищі Краснопілля Сумської області. Коли побачила з вікна своєї квартири танки, зрозуміла, що потрібно виїжджати.

У перший день війни пролунали вибухи. Ми одразу не зрозуміли, що відбувається. Люди перелякалися. Хто біг у підвал, хто куди. Було дуже страшно.

В селищі не було хліба. Ніхто не мав готівки, бо банкомати не працювали. Ліки майже ніде не купити, з продуктами теж були проблеми.

Коли біля нас підбили танк, то він ще довго так стояв. Як проїжджали, бачили мертвих російських солдат – молоді хлопці.

Діти мене вивезли звідти, а самі залишилися. Ми виїхали не з першого разу. Коли виїжджали вперше, то лунала тривога – люди розбігалися. Були блокпости, тому довго довелося їхати.

Ми обрали Полтаву. Просто не було з чого обирати. Їхати кудись за кордон – не патріотично.

Я вважаю, що війна може закінчитися коли завгодно, але хочеться, щоб це сталося зараз.