Дирдін Богдан, учень 9 класу Харківського ліцею № 172

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кардаш Вікторія Олександрівна

Війна. Моя історія

Початок березня 2022 року. Я з мамою, бабусею і дідусем їду в поїзді, в невідомість, і так жахливо стукають колеса: тук-тук, тук-тук. Бо це евакуаційний потяг з Харкова. За два тижні до цього, 24 лютого, рано вранці я прокинувся від гучних вибухів.  “Що це?” – спитав я у мами. “Почалось…” – прошепотіла вона. Війна – таке маленьке слово, а так багато значить: розруха, горе, страждання, покалічені долі мільйонів людей і смерть.

Тоді, я до кінця не усвідомлював все це. Нашу Північну Салтівку обстрілювали кожний день. Ті страшні звуки вибухів, я ніколи не забуду. Боявся, що “прилетить” в наш будинок, хвилювався за життя своїх рідних.

Мені було шкода моїх стареньких бабусю і дідуся, вони в 2014 році виїхали з Донецька, і знову їх наздогнала ця проклятуща війна. Думки і почуття переплутались, не хотілось вірити в те, що відбувається. Здавалось, що це жахливий сон, але ні, це була моторошна реальність.

Треба було виїжджати, але куди? Пам’ятаю, як плакала бабуся, і як мама сказала, що невже все наше життя оцей рюкзак за плечима…

Той поїзд завіз нас далеко, в іншу країну. Ми жили в спортзалі школи, потім в готелі; пізніше мама працевлаштувалась, і ми винайняли житло. І начебто все налагодилось, почалось якесь нове життя, нова школа, нові друзі, але щось було не так.

Моє серце залишилося вдома – в Україні. І ми повернулись, бо це моя Батьківщина. Зараз я живу в селі Київської області, вчуся онлайн в своїй школі.

Вірю, що ми переможемо, бо ми українці – незламний народ! Безмежно вдячний нашим сильним і мужнім  захисникам. Мрію, що скоро війна закінчиться, настане Мир, і моя сім’я повернеться в рідний Харків. Уявляю, як я буду їхати на поїзді, і колеса вже весело будуть стукати: тук-тук, тук-тук…