Васильєва Анастасія, 10 клас, Павлівський ліцей Снігурівської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Снєгова Ірина Василівна
Війна. Моя історія
Я хочу додому... Я дуже хочу додому, але мені нема куди їхати - у мене немає дому...
Все почалося у холодний ранок 24 лютого 2022 року. Я прокинулася від того, що мої батьки бігають по хаті і збирають речі. Я запитала у мами: «Мамо, що сталося?», а вона мені відповіла – «Війна, доню, війна…».
Пам'ятаю, як було страшно, навіть від одного слова. Всі панікували, не знали, що робити, але батьки вирішили ніде не їхати, бо думали, що все обов’язково буде добре.
Настала весна, почали вимикати світло, були вибухи, страшно було дуже.
Потім окупація… Чотири місяці наша сім’я прожила в окупації, стріляли багато, особливо вночі, ми не могли нормально спати, спали у підвалі, я почала дуже хворіти, бо постійно бути у підвалі, де сире повітря, було не дуже корисно.
Страх, біль, вибухи – слова, які асоціюються з тим часом. Багато людей повиїжджали, в селі залишилося нас небагато. Їжа з часом почала закінчуватися, хліба не було, ми пекли коржики на сковорідці. Було важко…
Влітку батьки вже почали думати, що треба їхати у безпечне місце, бо дома було небезпечно. Дванадцятого липня ми рано-вранці, зі знайомими виїхали з нашого рідного дому, пам'ятаю, як плакала, бо дома залишилися дідусь з бабусею. Ми 5 днів ночували в полі, у машині, бо орки випускали дуже мало людей, було і страшно, і важко.
Одинадцятого листопада Снігурівку звільнили наші воїни. Все почало відновлюватися, зробили світло, з'явився зв'язок.
Здавалося, що вже все має бути добре, але ще досі були вибухи. На Великдень, у ніч богослужінь, загинули двоє моїх друзів, які повернулися додому і з радістю хотіли освятити паску, але ворожа ракета відібрала їхні життя...
Додому збирались повертатись і ми, але шостого червня орки підірвали Каховську ГЕС. Велике трагедія, вода дійшла і до нашого дому, який хоч і вистояв, але там нічого не залишилося… Я і моя сім’я залишилася без рідного дому. Моя рідна домівка, де я росла, де було затишно, мій дім було зруйновано. Сльози, біль, розпач - те, що я тоді відчувала. Хто ж знав, що у свої 15 років переживу скільки страшних подій, які зламали моє минуле життя і зруйнували плани на майбутнє.
Зараз я знаходжусь дуже далеко від рідного дому, бо не можу повернутися, адже не має куди, там нічого не має, одні стіни і стеля…
Але я вірю, ще досі вірю, що все буде добре, ми, українці, - сильний народ. Вистоїмо і переможемо!