Туріліна Єва, учениця 10 класу Лозівського ліцею №1

Війна. Моя історія

Війну я побачила ще у 2014 році. Ось моя історія. Народилась я у 2008 році у місті Донецьк Донецької області. З самого раннього дитинства мешкала у місті Горлівка Донецької області. Дружна сім’я, чудові дідусь з бабусею, улюблений кіт, багато друзів у дитячому садочку  і несподівано  розпочалася війна. Мені на той час було 6 років.

Пам’ятаю гул літаків, вибухи та багато страшних речей.. Це дуже страшно і спочатку не знаєш, що робити. Багато часу ми сиділи у сирому погребі. Мати піднімалась у хату, щоб зловити зв'язок з рідними.

Хоча вона дуже була налякана і був неймовірний біль в очах, до мене вона намагалась спуститись з доброю посмішкою і втішними словами. Пам’ятаю, щоб якось не так було сумно, ми завжди грали в настільні ігри під свічками і в різноманітні ігри.

Настали дуже скрутні часи з їжею, медикаментами тощо. Майже нічого не працювало. Мати втратила роботу і пішла у волонтери.

В окупованій території життя для нашої родини стало неможливим, вибухи були зовсім поруч, зруйновані будинки, засипати було страшно. Ми виїхали з нашого рідного краю, взявши з собою саме необхідне. Було дуже сумно.

Ми виїхали у Харківську область у місто Лозова. Тут я пішла до школи, на танці, знайшла чудових друзів, ніби то життя набуло різноманітних красок.

В мене багато різних хобі: вивчення англійської мови, малювання, читаю книжки, допомагаю мамі з випічкою на замовлення. Все було прекрасно, до того моменту, як я знов почула вибухи і налякані очі матері. Лютий 2022 року. Це почалась повномасштабна війна в Україні. Знову біль, страх і те відчуття, коли не знаєш, що робити і куди бігти.

Моя мрія і бажання вже багато років, щоб закінчилась війна. Я бажаю жити в вільній країні, де нема смутку і горя, а очі людей сіяють.

Мир – це коли ні в кого не стріляють і нікого не вбивають. Я дуже сумую за бабусею та дідусем, які залишились у Горлівці і мрію їх скоріше побачити, обійняти. Я вірю, що все буде добре! Дякую за увагу.