Антонюк Віталіна, 2 курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

05:00 год ранку. 24 лютого 2022 р. Перед ліжком стоїть мама зі словами: «Прокидайся, у нас почалась війна». Думаю, для кожного цей ранок видався жахливим сном, коли не віриш у те, що відбувається. Я не виняток. Відчуття страху та паніки охоплювали з такою силою, як ніколи раніше. Дзвінки близьким людям, пошук готівки, страх перед майбутнім.

Перша сирена, перші прильоти, перші смерті, перші звуки ракет. Усе пам’ятаю і пам’ятатиму!

Я побачила, як змінилися мої пріоритети та цінності. Наш народ знову згуртувався проти незмінного ворога, що приходить «визволяти», а для себе красти землю. Голод, холод, убивства мирного населення, ґвалтування та катування – це ідея їхньої (недо)нації. Через тиждень після вторгнення моя родина виїхала до села. Одного дня ми пішли на околиці, щоб прогулятися. Підійшовши до яру, порослого кущами, мій собака зупинився та почав гавкати в ту сторону. Не зрозумівши, що коїться, ми пішли назад.

Повертаючись у місто, отримую дзвінок, що в моє село зайшли орки, та почали обстріл. У той день, виходить, мій собака гавкав не на кущі. У них переховувалися моральні виродки.

Наші батьки, друзі, приятелі йдуть добровольцями, щоб захищати Батьківщину. На випадок московської навали в Миколаєві всі звозили шини в передмістя, кожен допомагав один одному. У ці дні в моїй душі, я б сказала, зародився націоналістичний дух, жага рятувати країну. Але моя мати боялася за родину, тому ми їдемо за кордон. Перші місяці в Польщі здавалися тортурами: не знаєш польської, треба здобувати освіту, заробляти гроші, перші зустрічі із прихильниками московії, страх за близьких, які залишилися вдома. Усе це породжувало ще більшу ненависть до ворога. Чужа мова далася легко, знайомство із польськими підлітками, перші досягнення в навчанні, отримання польського атестату. Життя, наче б то, налагоджувалося, але тут я не відчувала дому.

Визволення Херсону з окупації – це велика подія. Миколаїв обстрілюють менше, тому мати приймає рішення – повертаємося в Україну. Заходячи до рідного дому, мій світ сколихнувся. Нарешті… Відчуття дому…

Відчуття ейфорії переповнювало моє серце. Я ніколи не замислювалася над тим, що навчання РІДНОЮ МОВОЮ – це скарб, це можливість до нескінченного розвитку. Тільки зараз я почала розуміти, що мова – це не просто засіб для спілкування. Мова визначає мою ідентичність. Мова повністю в мені!

Мого вітчима забирають на війну. І знову біль, страх, нерозуміння, що буде далі. Бачити біль матері, страх у її очах та розуміння того, що нас знову очікують нові випробування.

Кінець 9-го класу, вступ до коледжу, спроби займатися волонтерством для бригади вітчима, міських лікарень, жага робити все, що є в моїх силах. Я зустрічаю своє кохання, яке повністю змінює моє життя. Він є представником національно-визвольного руху «Правий сектор». З цього і починається моя нова історія, як однієї із організаторів акції «Закриття справи Майдану». Ми відкриваємо благодійні збори та розробляємо ідеї націоналізму для дітей, як головної ідеології цінності нації.

Я пишаюся українцями. Я знаю, мій шлях не найскладніший, але він радикально змінив мій світогляд. Усі ми змінилися.

І як би нам не було важко, маємо пам’ятати про допомогу один одному. Закликаю всіх не проходити повз волонтерські збори, поширювати кадри злочинів росії, допомагати постраждалим, учити тактичну медицину, учити мову й історію, читати українську літературу. Пам’ятаймо, ми живемо у війні, не забуваймо і про полонених. Ці 1000 днів війни – це історія нашої боротьби, нашого шляху. Вірю в себе та наших воїнів. Усе буде Україна!