Рубей Андрій, 11 клас, Корюківський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васюк Ганна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Надія… Як багато в цьому короткому слові! Дивовижне відчуття, яке супроводжує людину в найтяжчі й найрадісніші моменти. Та частіше вона з’являється в серці кожного тоді, коли всі сподівання здаються марними. Коли меркне світло в душі – оживає надія. У звичайній родині молодих українських військовослужбовців Андрія та Олени Турасів надія стала надважливою рушійною силою. Вона була з ними завжди й у  різних проявах, вона окриляла та надихала.

24 лютого 2022 року… Повномасштабне вторгнення росіян на нашу землю. У цей час підрозділ Турасів знаходився в Маріуполі. Ситуація з кожним днем погіршувалася.

Було багато поранених та вже закінчувалися продукти, боєприпаси. У голові кожного, хто там перебував, щомиті проминало життя перед очима. Тримала лише надія. Надія якнайшвидше покинути завод, який міг стати пасткою. Надія вижити. Тураси з побратимами вже два місяці перебували на "Азовсталі" в дуже тяжких умовах. Подружжя Турасів і ще троє офіцерів придумали новий план - вийти малою групою, але не судилося. 14 квітня групу наших військових узяли в полон.

Зранку 16 квітня Олену та Андрія роз’єднали, повезли в Оленівку, що на Донеччині, у СІЗО. Нічого особливого чи зворушливого вони один одному сказати не встигли.

Над ними там постійно знущалися, пригадує Олена. У камерах така холоднеча, що заснути було неможливо. Їжа, якою годували, була зовсім не смачна, холодна, ще й нестерпно смерділа. Безкінечні допити. Олена пробула там близько чотирьох днів. А потім у камеру зайшли зі словами: "Турас, на вихід із речами". Вона була виснажена й уже не знала, чого очікувати. Її доставили в тимчасовий пункт утримання військовополонених у Севастополі. Умови, порівняно з попередніми місцями перебування полонених, були зразковими. Більш-менш дотримувалися норм Женевських конвенцій. Туди приїздили навіть представники Червоного Хреста. Тут у неї знову прокинулася надія на життя! Надія на обмін. Надія на те, що й Андрія, де б він не був, теж повинні обміняти!

28 квітня відбувся обмін. Олену звільнили. Реабілітація. Вагітність. Відновлення документів. Декретна відпустка. Переїзд до свекрів. Народження сина.

З того часу минуло 2,5 роки. Маленький Леон знає свого тата лише зі світлин. Олена та її свекри не припиняють пошуків, звертаються до різних організацій, спільно з іншими родичами морпіхів. Олені нарешті вдалося передати звістку чоловіку, батьку. «Я в Холмах. Є син. Світлина сина». Деякі звісточки від звільнених із полону українських військових про їхнього Андрія дають їм віру. Та найбільше їх надихає надія. Надія на зустріч.

14 вересня 2024 року. Нарешті настала ця довгоочікувана мить, відбувся обмін. Андрій повернувся. Мама говорить про свої перші враження, після почутого: "Серце калатає, сльози застилають очі - таке сильне нервове напруження".

Олена зв'язалася з ним по відеозв'язку і тремтячи вимовила: "Я тебе люблю, вже їду до тебе!", показала синочка Леона, а він і слова не зміг підібрати, просто склав руками сердечко.

Така тяжка історія, довжиною в майже 3 роки, буде супроводжувати Олену та Андрія протягом усього життя. Вони не припиняли вірити, їх не покидала надія. Ця історія має слугувати прикладом кожному, кого в житті спіткали розпач і зневіра. Бо надія - це здатність бачити світло, незважаючи на всю темряву!