Аліна Городецька, 10 клас
Ліцей № 3 Тростянецької міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Великород Тетяна Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

- Дідусю, індик закритий?  Бо я боюсь виходити, - з острахом виглядаю з сіней сільської хати.
- Закритий, виходь, - каже дід і розколює навпіл обапіл. Потім бере одну з половинок і половинить вже її. 
Я несу обмотаний рушником, бо гарячий,  полив'яний, як з народної пісні, горщик із борщем. Бабуся тільки дістала його з печі. Зараз будемо обідати в садку під старою грушею за столом з лавками, зробленими дідусевими руками. 
З-за хати чую сильний звук, наче впала велика колода. Дідусь?
- Доню, швидше, ну ж бо! - кричить мама, а тато різко  підхоплює мене на руки й біжить... 
Прокидаюся. 
Боже! 
Який чудовий був сон. І яка страшна реальність. Ті звуки, що чула уві сні - вибухи поряд нашої домівки. Ми сидимо в погребі. Мама кутає мене в ковдру. 
- Треба якось добиратися до батьків у село. Тут вони нас повбивають. Машину он забрали, телефони, телевізор... Чого ще чекати?

Рештки сну розвіялися, як дим. Я не маленька, розумію, що ми можемо загинути від рук російських солдатів. Було дуже страшно, коли вони забрали наше авто та виносили речі з будинку. Обстріли щодня й щоночі.

От зараз четверта ранку, а ми в погребі. Вибухи чутно один за одним. Але як ми дійдемо до дідуся й бабусі? Це ж далеко, хоч березень, але ще холодно, по всьому місту хазяйнують окупанти й можуть нас розстріляти. Страшно. 

Обстріли наче стихли. Виходимо з погреба й бачимо, що дах нашого будинку посічений уламками, яких повно по всьому подвір'ю. Поряд із церквою видно полум'я. Але дійти туди неможливо, бо снайпери на дахах відстрілюють усіх, кого бачать. Так кілька людей розстріляли й  тіла довго лежали на дорозі, бо  нелюди не давали до них наблизитись. Після цієї згадки мені стало геть погано - почало шалено калатати серце й було відчуття, що його стисло лещатами. Сиджу на дивані, обіймаю зайця, з яким сплю ще з дитинства. Батьки  спішно збирають наплічники: документи, щось із ліків та одягу, сушку й сухарі, банку варення, бутилки з водою... Пес крутиться під ногами й заглядає в очі - розуміє, що щось відбувається незвичне. Виходимо надвір. Хату вирішуємо не замикати, бо окупанти прийдуть грабувати або жити й  виб'ють двері, а так хоч цілими залишаться. 

Ідемо, пригинаючись попід парканами. До кінця вулиці, а там - посадка, можна заховатися. 

До поля дійшли швидко. Воно велике й безмежне. Але мусимо його перейти. По дорозі йти не можна - розстріляють. Земля почала розмерзатися, тож ноги грузнуть у в'язкій ріллі. Важко. Слизько. Навіть наш пес грузне на всі чотири лапи. І питально заглядає в наші очі, мовляв, а ми правильну дорогу обрали? За спинами, у місті, знову чуємо свист снарядів та вибухи. Поспішаємо . Сил тягнути ноги з ріллі вже немає. Та зупинитися - означає загинути. Тато по черзі витягує то мене, то маму й бурчить, що я несу свого зайця, забирає його в мене, запихає собі в пазуху.  Вечоріє. А поле все не закінчується. 

Ось, нарешті, довжелезний яр, що закінчується аж у селі. Ще пару кілометрів. Яром іти значно легше, ніж полем, бо земля тут ще мерзла. До дідусевої хати ми дійшли вже по темряві. 

- О, заходьте. Ми ж вас ще 22 лютого просили до нас перебратися, - чую рідний голос.
 Роззуваюся, скидаю  одяг, обіймаю зайця. Повіки стають важкими, ноги болять, наче їх викручує. А потім стає легко й тепло, ще й сниться щось хороше, ще довоєнне.

Моє місто Тростянець було під окупацією 32 дні. У селі ми прожили два тижні до звільнення міста від окупантів. Коли повернулися назад, то побачили суцільну розруху. У будинку було все розкидано. Частину речей украдено. Тож перші три дні після повернення додому ми наводили лад та закривали дірки в покрівлі, щоб дощем не заливало. 

Скільки б не минуло років, я не забуду. Пам'ятатиму всі звуки й запахи війни, сльози людей, свій страх. Неможливо забути те, що зруйнувало твоє життя.