Мені 36 років. У мене є чоловік і троє дітей. Ми жили в місті Бахмут Донецької області. Зранку 24 лютого почули вибухи. Прочитали новини в інтернеті і зрозуміли, що почалася війна. Потім зателефонували з роботи й сказали залишатися вдома. Я зібрала необхідні речі. Чоловік поїхав заправити авто й купити продуктів. Цього ж дня ми виїхали з міста.
Пального не вистачило на весь шлях. По дорозі на жодній із заправок не було бензину. Нас дотягнули на буксирі до Краснограду. Ми п’ять днів жили у знайомих, поки шукали пальне. Діти важко перенесли дорогу: їх нудило.
Пізніше виїхала мама і вивезла моїх собаку й кота. Так склалося, що я взяла собі ще двох котів. З домашніми тваринами було дуже складно знайти житло. Добре, що родичі взяли до себе собаку на той час, поки ми шукали приватний будинок. Зрештою, знайшли, але це було непросто.
Я працювала системним адміністратором у мережі бібліотек. Нещодавно зруйнували будівлю, у якій знаходилася одна з бібліотек, які я обслуговувала. У дитсадку, до якого ходив мій син, був капітальний ремонт. Тепер від нього залишилися лише стіни. Будинок моєї мами повністю зруйнований.
Родичі роз’їхалися по Україні. Більшість із них – на Закарпатті. Мама і брат – зі мною в Полтаві. Під Полтавою живуть родичі покійного батька. Вони нам допомагають час від часу.
Я стою на обліку в Центрі зайнятості. Сподіваюся, що з нового року з’являться вакансії за моєю спеціальністю. Намагаюся чимось себе зайняти, знаходжу якісь курси, щоб не сидіти просто так. Друзі та діти допомагають відволікатися від сумних думок.
Мрію, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Хочу отримати компенсацію за втрачене житло й купити нове. Мабуть, залишимося у Полтаві, бо у Бахмуті все зруйноване.
