Дворнік Софія, учениця 10 класу Валківського ліцею імені Олександра Масельського Валківської міської ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Губська Тетяна Володимирівна

Війна. Моя історія

…24 лютого  о пятій ранку раптово задзвонив мамин телефон - це була моя сестра Наталя, яка проживала в Харкові зі своїм чоловіком Андрієм. «Мамо, у нас почалась війна!» - обдав холодом її крик. З телефона було чутно вибухи й відчувалась Наталина паніка. Вона була при надії й хвилювалася  не тільки за своє життя, а й за життя маленького хлопчика, якого носила під серцем.

Злякана мама розбудила мене після розмови з сестрою й, обнявши, якимсь чужим голосом сказала: « Соню, в Харкові вибухи, це повномасштабне вторгнення…Це війна…» Все стало зрозуміло… Мій світ зруйнувався, рухнув.

До цього багато хто прогнозував війну, але ми в це не вірили.  Я подумала про Наталю, про небезпеку, яка їй загрожувала. Мені стало страшно… Я почала шукати інформацію в інтернеті, якісь відео про те, що відбувається - знайшла й була шокована, що таке взагалі може бути: обстріли всієї України,  будівлі в пекельному вогні, смерть мирних жителів, великі затори, бо люди намагались втекти від тих жахіть.

Палала Салтівка, нищився екопарк, весь час працювала батарея ПВО неподалік. До цього часу я не замислювалася, що таке війна, не усвідомлювала, наскільки це страшно. Сестра вже збирала всі речі та документи, а я з нею говорила, говорила, бо так нам обом було спокійніше. Ми обоє боялись та панікували. Наталя плакала, а я намагалась заспокоїти нас обох.

Мама з татом поїхали купувати на перший час їжу та воду, то ж вдома я була сама. Поговоривши з Наталею,  почала писати своєму хлопцеві та подругам про те, що сталось. Скроні розривали думки про те, що  більше не доведеться піти до школи, як це робила раніше, сміятись та жартувати зі своїми друзями. Я так боялася, за свою родину, так хотіла побачити Наталю та Андрія! Тільки тоді я зрозуміла, що всіх близьких людей потрібно цінувати, бо саме вони є моїм найбільшим скарбом.

Я взяла свого кота, намагаючись заспокоїтись, але сльози лилися спонтанно, раз у раз бігала до телевізора в очікуванні новин та чекала на батьків і сестру. Повернувшись, тато з мамою почали розповідати про кілометрові затори та величезні черги в супермаркетах, де люди скуповували все, адже ніхто не знав, чого очікувати далі. Потім приїхали Наталя та Андрій, і мені стало спокійніше, бо вся родина тепер була разом.

І раптом залунала повітряна тривога. Це було вперше, так  пронизливо й жахливо, тож я була дуже налякана. Ми не знали куди себе подіти й де нам ховатись, бо надійного сховища в нас не було. Я плакала, боялась та сподівалась, що найближчим часом цей жах закінчиться. З цього дня ми почали жити всі разом. Намагались якось відволіктись від думок та новин, тому часто  грали в різні ігри.

Кожного вечора розпалювали вогнище, готували їжу на мангалі, говорили один з одним та просто сиділи, сподіваючись, як щасливі прокинемось завтра. Дні пролітали непомітно і монотонно; я сумувала за шкільним життям та за всім тим, що робила до війни, не думаючи, що все можу втратити за мить…

Так минула весна, почалось літо. Іноді ввечері я виходила гуляти зі своїми друзями, щоб трішки відпочити. 5 липня, в надвечір`я Наталя народила хлопчика Пашуню. Народжувала вона в Харкові, де не припинялися обстріли й весь час звучала сирена.. Я так хвилювалась за мою сестричку, бо нещодавно в Маріуполі ракета влучила прямо у пологовий будинок, і багато діток загинуло. Одне, що я могла зробити, це молитись, щоб все було добре. На щастя, моя Наталя повернулася до нас   вже  з маленьким янголятком. Життя стало яскравішим з появою Паші, весь світ закрутився навколо нього.

Я дивилась на мого любого племінничка, торкалася малюсіньких пальчиків і думала завжди про одне: щоб скоріше закінчилась війна, щоб він ріс в мирній та незалежній Україні, щоб ці маленькі ніжки та рученята зміцніли, і світ зустрів його перші кроки мирним небом, теплим сонечком, розкішною зеленню. Та час ішов, а війна не закінчувалась. Але я сподіваюсь, як і мільйони моїх співвітчизників…

Від 24 лютого минуло більше півтора року, але я пам’ятаю все  в  деталях і буду пам’ятати завжди. Ця війна – рана, що ніколи не загоїться. Це злочин, який ні Україна, ні світ не пробачить.