«Падали бомби – і ми ховалися під деревом»

Після вимушеного від’їзду з Донецька у 2014 році плани Люби Коновалової змінилися кардинально. Довелося отримувати не ту професію, про яку мріяла, і виживати на мамину зарплату. А найстрашніше – втратити родичів, чия роль у житті дівчини була найціннішою.

Саме тоді було вирішено виїхати з міста. Потім ми поверталися, але рідко і ненадовго. Якось ми приїхали провідати родичів і через транспортний колапс довелося пройти велику відстань пішки.

В один з моментів почався свист, падали бомби – і ми ховалися під деревом. Це було найстрашніше. Влучило в сусідній будинок.

Тому ми вирішили залишити рідне місто, швидше за все – назавжди. Не впевнена, що якщо раптом повернуся, то буду готова там жити. Коли я виїжджала, закінчувала 9 клас і планувала вступати до коледжу, здобувати професію. Усе змінилося кардинально.

Коли я виїжджала з Донецька, повністю залежала від батьків, переважно від мами. Було важко! На мамі була величезна відповідальність, адже нас двоє в родині. У мене не було можливості їй допомогти.

Втрата оточення, друзів, вибір моєї спеціалізації, подальшого навчання... дуже швидко все перевернулося, в одну мить. Мені довелося закінчити школу, можливості піти в коледж не було. Довелося обирати іншу спеціальність, тому що в іншому місті інші можливості.

Але ж я мрію про велику дружну родину. Я хочу бачити своїх рідних і близьких набагато частіше і щасливішими. Адже з війною відбулося величезне переосмислення в родині – значення родичів, бабусь, тіток, дядьків, сестер.

Цінуєш, коли починаєш втрачати. Зараз мені важко знаходити спільну мову з родичами, які живуть далеко. Не бачити роками, не спілкуватися з братами, сестрами ще важче.