Мені 26 років, є семирічна дитина і чоловік. Жили в Херсоні, наразі знаходимося у Кривому Розі.

24 лютого мені зателефонували батьки і сказали, щоб ми їхали до них. О восьмій ранку ми сіли у потяг і поїхали до них у Велику Олександрівку. А 10 березня окупанти вже зайшли і туди.

Найважче те що росіяни кожного дня були поруч. Заходили до нас. Ніякої свободи. Страх за дитину. Кожного дня вони могли забрати чи чоловіка, чи батьків.

Найстрашніше - коли мого батька водили розстрілювати. Він йшов від сестри, і на блокпосту його зупинив п’яний чечен. Поставив батька на коліна і стріляв над головою.

У нас був запас їжі, а коли він почав закінчуватися, то ми виїхали. Пішки пройшли блокпост біля нас. Там окупанти бачили нас кожен день, то ми пройшли нормально. А потім під’їхала машина, і нас вивезли.

Ми обрали Кривий Ріг, тому що сюди всі виїхали. Знали, куди ми їдемо і до кого, то нам з цим легше було. У мене на даний момент роботи немає, бо я закрила ФОП ще у карантин. Чоловік шукає роботу, але ще не знайшов.

Я не знаю, не знаю коли і як закінчиться війна. Не знаю, чи буде нам куди повертатися. Зараз я нічого не можу сказати.